Жгучій Саша

tb1

Із циклу “Антологія будуна” - неізданне і непревзойдьонне.
Люди бува під вліянієм градуса роблять ісключітєльно замічатільні вєщі, неосяжні логікою, здравим смислом і іскуственним інтелектом. От я знаю одного Васю. Вася, коли не п’є, то таке якесь необразоване недоразумєніє, а от як вип’є, так зразу з нього буйним квітом квітне і пишно колоситься усе страшно талантліве і невиносімо творче. Якось він після двох літрів міцного і стакана крепльоного сів і написав пісню, про село. Він тоді так сидів і нам малим недоумкам казав, - “От шо ви пиздюки, понімаєте? Усі талантліві люди пишуть пісню про село, даже Курт їбійомать Кобейн писав про село, я чув, потому шо це вам істокі блядь, джерела нахуй. Потому шо сука жизнь прожить (тут у Васі закіпала сльоза, зривався голос) ... не поле нахуй перейти”. Ми тоді були проникненні трагізмом долі села і жизні невиносімої, яке прожить то вам не поле нахуй.
А от є іще персонаж, Льолік. Після третього дня запоя в ньому прокидався який-то нєвіданний факір, ловкач, циркач, бородата женщіна і рогатий мужчина. От сидять собі малолєтки бухають... і тут Льолік такий, як дух темної ночі каже “Шо ви, сцикуни, яблуками закусуєте, я от могу стаканом закусить”. А малолєткі такі - “Давай”. А льолік - “Налівай”. Малолєтки налівають, Льолік випиває і самозабвєнно закушує стаканом, скло мелодично скрипить у нього на зубах. “Денце я тіки не їстиму, воно жостке”, - каже в мертву тишу Льолік. Через півчаса пяні малолєтки плакатимуть “Сука сожрав наш стакан, прийшлось з горла бухать”. Отак Льолік показував дресіровану жабу. Сідав на шпагат. Показував ніндзю, після ніндзі йому довго лічили розбитого лоба і вивихи ну то такоє.
А от є персонаж Саша, інтелігентна, розумна людина страшенно брутального вигляду. Єслі б його поставить біля дошки “їх розшукує міліція, то він підходив би під усі орієнтіровки. Саша в принципі і не пив, читав книжки, дивився умні фільми, любив жінку, виховував дітей. При цьому брутальна зовнішність Саші вєчно грала з ним злу шутку. От стоїть Саша на зупинці, читає Ірвінга. І тут пацик такий “Сишеш ти шкаф, нє тєні”. Саша обертається, дивиться з-під навислих надбровних дуг і каже “Я перепрошую, що?”. І в отвєт “Ну чо ти братішка, мір, всьо чікі-пікі. Чо так сразу?” Або от вєчно до нього підходили якісь алкаші і питали де тут живе Пєтя Бєшений, чи де тут хаза, у нього цікавились маршрутом до випивошечних закладів. Сашу уважали бухарі припомоєчні, бо якось жінка Саші купила модний спортівний костюм в стілє кежуал, Саша в ньом вийшов мусор винести, а один із бомжів дістає з баків чиїсь давні школьні брюки корічнєвого цвєта, протягує їх Саші, і каже - “На браток, тєбє нужнєє”.
Саша взагалі-то навіть міг випити, не багато, так щоб відчути смак і послєвкусіє, але іноді траплялися зальоти. При чому зальоти траплялися у Саші виключно в компанії його одногоршочніка, друга дєцтва Сєрого. Сєрий баригував моциками, побутовою тєхнікою, льогкими наркотіками, тяжолим алкоголєм і совістю. Авантюрна сущность Сєрого, весь час примушувала Сашу встрявать в удівітєльні історії. Якось позвав його ловить жаб для нового полтавського ресторана, ловили вони тих жаб довго і упорно, поки не потірял пакети з бухлом і зі штанами - вертались в город епохально - в трусах, рубашках, готові в ноль і з намистом нещасних жабок на душі.
Історія ізвєстного жгуна Саші того разу складалася так. В суботу як то воно у людей бува - приїхав Сєрий, і позвав Сашу на рибалку, взяли вони з собою рибалочні снасті і сєті. Снасті принадно булькали в колясці мотоцикла, а Саша красіво всівся на сидіння позаду. Так увєрєнно сів у нових штанях, які жінка купила у яких-то важних імпортьоров. Сєрий рвонув з мєста, шайтан-машина, заревла і задвигтіла, щедро орошаючи всіх маслом. Пока хлопці добрались до рибних мєст, то Саша саме був дуже красівий, масло затєйліво отлівало на холошах штанів, і смачно почвакувало в черевиках. Хлопці, традиційно, розклали “снасті”, потом закинули сєті. Правда як оказалось позже - сєті вони закинули на кущі, но то деталі. В якийсь момент Саша зауважив маленький райдужний струмочок, який гарно дзюрчав, від мотоцикла до вогнща.
- Сєрий, жо це?
- Бак протікає...
І отак стоять і стоїчно дивляться на невідворотню катастрофу, за якісь там сантиметри від вогнища, Саша кинувся відкочувати мотоцикла, а Сєрий міняти русло струмочка. Далі вони збирали сітки і Сєрий казав, шо воно б то да, але могло б красіво йобнути, як на фєстівалі.
Дорога назад була не менш фантастична, нарибалений по самоє німагу, Саша зберігав брутальний вираз обличчя і мовчав. Масло традиційно летіло йому на нові штани...
Жінка зустріла його в дворі з німим переляком на обличчі. Саша нічо не говорив, він дивився у світ вираженієм отявлєного убійци - стіг просякнуті маслом шкарпетони, взяв запальничку і запалив. Палаючі шкарпетки освічували своїм загадковим сяйвом двір і всю сашину жизнь. У них було скільки символізму, шо ніхто не посмів йому більше задати питання. Далі Саша спав, тхнув маслом, снастями, і веселими пріключеніями. А жінка його ще довго намагалася розгадати в тому мовчазному акті шкарпеткосожженія висший смисл. Вона вдавалася до філософічних критерії якихсь давно мертвих людей. Вивчала символічність письменників постмодерністів, і навіть вбачала в тому відчайдушний політичний крок...
І лиш Саша на ранок змученій жінці відкрив сакральний смисл “А я їбу, Іра?”.
.
Редаговано в Субота, 07 травня 2016 16:13



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info