Мій перший опит

От ви як думаєте, нашо вам подруги дєцтва?

Мо для того шоб помнили і вам нагадували як ви заблювали школьний автобус в першому класі?

А може для того, шоб держать за руки першу любов в садіку, пока ви його цілувати будете?

А може для того, щоб брати вину за розбите в підїзді скло на себе?

А може?

Та хто зна на шо вони нужні ті подруги з котрими ви сиділи на сусідніх горшках, але як же з ними тіки харашо.

Це був десятий клас і екватор девяностих, шалених, страшенних і ненормальних, це був возраст «без тормозов», це був пиріод сплошних ошибок, про які тепер ми будучи директорами, власниками, дорогими юристами і відомими журналістами згадуєм уже після фрази «Ех, згоріла хата, гори й сарай, налівай блять».

Нас було троє, жили ми в одному будинку, ходили в один садочок, в одну групу, потім в один клас і ділили на трьох все своє юне життя. Коли нас почали пускать потроху на діскатєку в наш іще старий клуб, який зробили в стінах старої заводської кочегарки. Ми бистро просікли шо входить в ті висококультурні стіни зільоного цвєта, не підфарбувавши своє сознаніє, нільзя – це може жостко травмірувать псіхіку. І от ми вирішили як то кажуть перед діскотєкой випить. А як ти випєш, коли в квартирі батьки, мамка смажить котлети, батько дивиться телевізор, от як тут красіво і незамєтно випить?

А ще от вопрос, шо випить? В той час в лучших домах Парижу і Лондона на Полтавщині було представлено 4 сорта самогону і бутилка якогось ріжського бальзаму ілі грузінського коньяку о трьох звьоздах в серванті. Бутилка та була опломбірувана, і оставлялась до луччих времьон, я так підозрюю шо їй було заброніруване мєсто даже в завіщанії, як велика ценность для нащадків. Дома з бутилкой поддєльного коньяка Наполєон, щитались самими крутими і двері на таких домах облагоражувались двома замками.

В нашому серванті стояло дві бутилки вина, якесь молдавське в красівій бутилці, і якесь грузінське в глиняній бутилці. Їхня основна задача була облагоражувать бит і підтримувать стікляну полку із сімейними хрусталями.

Всі сорти самогона були представлені в спальні, під родітєльской кроваттю, в тарі по 3 літра под кришкой. Бутилів було багато, на всякий случай і як популярна на той час валюта, бо за дєньги ви красовки Саламандра тоді б не купили, а от за літру і півмішка сахара – льохко.

Ага…

І от рішили ми пить. І пить рішили ми самогон, бо мамка жарила каклєти, а батько бивився телевізор. А ми в спальні, де море самогону. Наш вибор був предрешон. Інтуїтівно ми понімали, шо пить то не дуже пріятно і горько і вобще це вам не згущонка. Інтуїтівно ми даже понімали, шо нам нужна вода запивать і закуска закусувать і шось таке шоб не спалиться. А ще нам нада було з чогось пить. Наші юні організми не були готові пить з трьохлітровки з горла.

Сначала ми рішили попросить закусь у мами, і водички. Це була наша перша глупость, потому шо у прілічних домах жрать і пить за предєлами кухні запріщалось і за крошки на письмовому столі мона було вигребти феєрічних люлєй.

-          Ма дай пару каклєт! – канючила я в дверях на кухню.

-          Які каклєти, ти недавно їла, іди не мороч голову.

-          Ма це не мені, це Юлька… не повечеряла, там всьо сложно, понімаєш її наказали за тройку по фізиці, і тепер вона не їсть, - сочіняла я тоді отвратітєльно.

-          Та ти шо, Боже, бідна дитина. Славік, ти чув сусіди наші сказилися, дитину із-за тройки не годують! Юля, іди золотце от тобі і каклєтки і салатік і картошечка, їж дорогенька. Їж.

Юля не хотіла їсти. Юля хотіла мене убить тими катлєтами. Наш план із закуссю провалився.

-          Шо ти хочеш, шо ти тут товчешся?

-          Та Ларіскі пить схотілось я води наберу.

-          Знаю я вас опять будете людей з вікна обливать, у вас з Ларіскою ніколи нічо харошого не придумується, хай іде сюди і пє.

Воду ми взяли у ванній, в стаканчик із-під зубних щоток, він пах мятою і дивився на нас красівим, здоровим зубом.

Самогон ми наливали в стаканчік із-під карандашів, мить із нього було неудобно, бо приклєїний збоку лєгкомислєнний кіт у чоботях, все время хотів підбить нам глаз.

Сначала ми провели теоретичне занятіє, придумали як пить, як запивать і шо потом робить. Першою ми заставили пить Юльку, потому шо вона більше всіх мовчала і їй проще було підти на рєльси чим нам аргументіровано возразіть.

Після першого ковтка Юлі забило дух, із очей потекла вся красота рубіроуз, Юля кашляла і ридала, а Ларіска шипіла:

-          Е ти куда, води остав.

І так ми випили всього нічо по коліна котіку в сапожечках. Шоб нас не спалили по запаху, ми красили ногті, потому шо в то времня замість лаку для волосся, котрий шикарно покрива всі запахи, був сіроп із сахара і мода ставить чолки крутим ізгібом, чем више і круче ізгіб, тєм стільнєє казалась дєвушка.

Ми випили по второму поколінню котіку. Ми уже чувствували шо понімаєм смисл танца под іванушкінські «Тучі», наша смєлось позволяла всьо. Ми рішили для закрєплєнія ефекти стьобнуть іще по одному поколінню котіка у сапожечках і уже йти. Це і було нашою роковою ошибкою.

З квартіри ми вийшли іще спокойно, дурацкі улибки озаряли наші пики, на яких плавно подтікала польсько-турецька космєтіка і слинява туш Лєнінград. На вулиці удар свіжого воздуха открив нам нові висоти. Дорогу до клуба ми вирішили зрізать і пішли алейками, і заблудилися, 8 разів пройшовши біля однієї і тієї ж лавочки ми отчаялись і загубили Юльку, Вона десь рядом гукала їхтіандра і плакала над жизню, яку ми дві скатіни їй іспортили. А ми не могли понять откуда воно ридає.

Пройшовши іще кілька кругів, ми знайшли юльку, вона мирно спала під малесенькою туєю. І ми приняли блискавичне рішення, шо ми її заберем по дорозі обратно.

На вході в клуб я потіряла Ларіску. Потім я божественно танцювала тучі. Іванушкі должні були мене забрать до себе в групу на подтанцовку мгновенно. Правда потом, як розказала сусідка Оксана, я орала громче самих іванушек і ліхорадочно махала руками, канєшно не каждий може понять художніка котрий ізображав тучі в танце. Потом знайшлась Ларіска.

Мій вєрний друг Вася обнаружив її в момент як вона отправляла в нокаут з локтя Сірьожку із сосєднього дома, який вчора токо вернувся з армії, із дісантури даже. Ларісу успокаювала два брата близнюки із клічками Вєліки (вєлікани). Я взяла Ларісу на поруки. І мені повірили, я всігда як випю зайвого визиваю довєріє у людей… ага… і танцюю красіво. Я привела Ларісу Танцювать, іграло шось страшно ритмічне, кажись містер Прєзідєнт з кокоджамбою розривав танцпол аж репались дошки. І тут ларіса потірялась, пока я питалась її найти, вона вилетіла в сам натовп в образі юного мауглі на кулісах. Куліси були старі і шалено зайобані моллю, єстєственно вони не видержали і уронили Ларісу.

Нас позорно завклуб вигнав на вулицю, я тільки те й робила, шо собирала в кучу остатки своєй коордінації і намагалась доправить лоріка до квартири і нєзамєтно її підкинуть в дом. Я додумалась тіки до того шоб оставить Ларісу під подєздом на лавочці, Ларісу тошнило пєснями про любов, тими де все заканчувалось пічально і на кладбіщі аткрилісь варата.

В цей ліричний момент я вспомнила про Юлю під туєю. Слава богу в тих дєбрях алейок мало хто лазив тому Юлю ніхто не підібрав. Юля сиділа під тією ж туєю трусилась і плакала «Сучки, блядь, вєчно страдаю із-за них, покинула мене. Сучки, блядь». Юля іти могла, тільки не туди куди я казала, на певному етапі вона намєрєвалась до повного протверезіння жити на вулиці, бо її вбють, а потом іще раз убють, а потом іще й батько рімньом поротиме.

Тільки ми повернули за ріг, як побачили шо мій тато, який вийшов покурить, тягне Ларісу в подєзд. Ларіса вже тоді була в половину вища мого тата, тому картінка була опрідільонно заніматільна. Як потім оказалось, Ларісу втолкнули в обятія старшої сестри із вопросом «Ваше?».

Я транспортірувала Юльку до квартири, Юлька укрилась ковриком з-під сусідніх дверей і лишилась ждать своєй участі…

Я вийшла на вулицю і поняла шо тут накрило і мене. Я не знаю, якими путями і околицями я лізла додому, як мона було йти від підїзду до підєзду шоб распістячить в м'ясо обидва коліна і один лікоть. Я не знаю як нада було іти шоб ізгавнячить в свіжу ізвість весь одяг. Я нічо не знаю, бо дальше я не помню. Тато розказував шо зайшла я в квартіру в странном состоянії, я була в крові, в ізвісті в грязючі і нещасна.

Тато спитвся , що зі мною  і я сказала.. не знаю чо я тоді так сказала:

-          Папочка, я така блядь розстроєна. Які ж вони всьо-такі казли.

І ця фраза мене спасла, потому шо понімающі люди даже доч подростка в состоянії крайнього алкогольного опянєнія не будуть пиздить із-за таких слов.

Тоді я помню шо світало, я сиділа посеред кухні над тазіком із банкою марганцовки в руках, тато ласковим голосом казав.

-          Пий, зараза мала! Доця, от хто тебе учив так пить? Доця от нафіга так пить? Доця пить нада з харошими людьми із ще луччою закуссю.

У мене боліли коліна і совість. А потім коли мамки пішли у своїх справах, тато роздавав нам цітрамон і любляче казав, «от зарази малі. Додумались!». Ми дивилися Гардемарінів, мічтали про любов і міняли компреси на лоб, і боялись вспомнить вчорашній вечір.

.
Редаговано в П'ятниця, 19 вересня 2014 21:16



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info