24

dl

- Ви ж у двадцять четверту, так?
Худорлява бабця привітно кивнула і пошкандибала далі. Я мовчки провів її поглядом і зайшов у незнайомий під’їзд. “Квартира №24” - значилось у візитівці. Тільки звідки стара дізналася?
- Напевно, туди ходить багато людей, - заспокоїв мозок вельми логічним поясненням і занурився в плин думок.
- По чотири квартири на поверх, номер двадцять чотири… Отже - шостий, - швидко порахував, викликаючи ліфт. Мертва лампочка повернулася до життя, запалавши яскраво-жовтим світлом…
- Все на світі можна змінити, - запевняв мене новий знайомий у якійсь наливайці, де я прагнув напитися до нестями, аби забути.
- Ти дурний? - звів сердито на нього досі тверезі очі. Скільки ж випити треба, зараза, доки врешті візьме…
- Кажу, як є, - не вгамовувався той. - Ось, тримай візитівку. Бачиш? У он тому будинку, квартира двадцять чотири, - показав рукою на багатоповерхівку, чиї вікна світилися різними кольорами десь вдалині.
- І що там? - мала бути скептична посмішка, а вийшов скривлений вишкір…
- Там міняють минуле. Просто кажеш - такий-то місяць, такий-то день. І, виходячи, опиняєшся у потрібному місці в потрібний час. Ну а далі, знаючи наперед, що буде, без проблем виправляєш все.
- Сам хоч віриш у те, що кажеш? - ще одна спроба посмішки, знову невдала.
- Я там був, - кивнув ствердно співрозмовник. - І у мене вийшло. Інакше би не сиділи зараз ось тут.
- І дорого заплатив? - здається, нарешті посмішка набула правильної форми, витончено окресливши краєчок губ.
- Платиш лиш тим, що час назад не вертається. Все, що прожив неправильно, віднімається від життя, - одказав знайомий. - Але, погодься, це просто мізерна плата за щастя…
- Якого біса я тут роблю? - бажав собі пояснити, доки спускався ліфт звідкись згори.
“Бо все це краще, ніж безпробудно пити”, - мовила слушна думка, вперше не захлинувшись у алкогольних випарах.
Двері ліфта відчинилися. У кабіні стояла темноволоса дівчина, що притулилася до стіни і уважно вчитувалась у книгу, не помічаючи геть нічого довкола.
- Пані, це перший поверх, - нагадав, ввічливо відступивши, аби мала змогу вийти.
- І що? - знизала плечима дівчина, не відриваючись від читання.
- Тоді я їду нагору, - попередив, заходячи усередину.
- Та будь-ласка, - мовила дівчина. - Тільки зважайте, що ліфт не везе вище п’ятого, бо у ньому щось клинить.
- Все ж спробую, - одказав, натиснувши шостий. Двері зачинилися і кабіна вирушила нагору.
- А ви тут просто читаєте? - запитав, аби зав’язати якось розмову.
- Щось не подобається? - з викликом відповіла дівчина. - Мені тут спокійно, затишно. Тільки чіпляються іноді різні довбні.
Ліфт тим часом голосно заскрипів і почав набирати швидкість.
- То таки не послухав, - роздратовано докорила дівчина. - І чому мене завжди ніхто не бажає слухати?..
Десь нагорі щось гупнуло, на секунду загасло світло.
- Почалося, - зітхнула дівчина і, заклавши сторінку, із усієї сили вперлась руками у стінку.
- Що почалося? - ледве встиг запитати, як мене закидало у різні боки. Ліфт добряче крутило і перевертало, доки нарешті завмерло.
- Що це було? - перелякано мовив я.
- Страшно було? - насмішливо поцікавилась дівчина. - За кілька хвилин відновиться і можна буде спокійно повернутися вниз.
Раптом двері широко відчинилися, всередину залетіла холодна хмара.
- Але як..? - намагався прийти до тями, з жахом дивлячись на малесенький клаптик міста десь унизу.
- Попереджала ж, що буде збій! - нагадала дівчина. - Ідіот...
І знову відкрила книгу.
- Коли зачиняться двері, тисни на п’ятий поверх. Звідти через квартиру двадцять пройдеш нагору. Бо сходи розбив недавно якийсь алкаш, впав і сильно гепнувся лобом. Тепер по ним не піднятися.
Двері ліфта зачинилися, залишаючи зовні задушливе льодяне повітря. Я подмухав на змерзлі пальці і натиснув, як мені радили, кнопку п’ятого поверху. Ліфт слухняно тієї ж миті вирушив вниз.
- Чули щось про квартиру двадцять чотири? - запитав, аби заповнити чимось час.
- Заповідник для ідіотів? Звісно, чула, - презирливо мовила дівчина. - Полухайте, я ж вам пити не заважала? От і ви помовчіть.
- Тобто..? - здивовано вигукнув. Дівчина зашипіла у відповідь, приклавши палець до губ. І я замовкнув.
«Усе це якась дурня і не має сенсу! - відчайдушно волав до мене здоровий глузд. - Бо ліфти не злітають в небо. Ти просто вкотре напився і зараз спиш.»
- П’ятий поверх, - дзвінко оголосила дівчина, змусивши глузд оглухнути. І, не давши оговтатись, грубо виштовхала з кабіни.
- Тож двадцята квартира...
Я з цікавістю роздивився діру на місці сходів, від яких залишилися лиш шматки битого бетону в стіні.
- Алкоголік з чавунної головою, - тихо промимрив і, підійшовши до потрібних дверей, натиснув кнопку дзвінка.
- Так відчинено ж! - роздратовано крикнули усередині. - І чого ото дзеленчати, коли можна просто зайти?
- Перепрошую, - винувато сказав у прочинені двері. - А на шостий поверх куди?
- Вйо до нас і на підвіконня, звідти вилізеш, - долинуло із кімнати. - Хоч табличку чіпляй, бо постійно сунуть і сунуть...
Я зайшов до кімнати і побачив скуйовджене ліжко, на якому лежали оголені жінка та чоловік й безсоромно, навіть не глянувши у мій бік, тиснулися одне до одного.
- Божечки! - мимоволі вихопилось у мене.
- Чи ніколи не бачив сексу? - поцікавився чоловік. - Йди на шостий собі і людям не заважай.
- Може, він такого не бачив? - припустила розв’язно жінка, жуючи гумку, та щосили вигнула спину, демонструючи груди.
- І не побачить більше! - чоловік по-тваринному загарчав й навалився на жінку, наче пес облизуючи її тіло висолопленим язиком.
Розчервонівшись та стараючись не дивитися, я пройшов до вікна. Підвіконня із боку вулиці виявилось вузьким і змокрілим від сірого, густого туману, у який надвечір занурилось ціле місто. Десь внизу було чути автівки та гомін людей. Я обережно видерся на вікно і поставив ногу на те вузьке підвіконня. Нога одразу ковзнула вниз.
- Не полізу туди, - промовив, зістрибнувши на підлогу. - А скажіть, чи є якийсь інший шлях?
- Вже для тебе знайдемо щось, красунчику, - пообіцяла жінка. Підморгнула та кокетливо засміялася.
- Як смієш про нього думати? - миттю спалахнув чоловік. - Коли йолоп цей зіпсував усе своє життя. Він же йде у двадцять четверту, хіба не видно?
- Ну і що? Я теж була там не раз, - зізналаяс жінка. - Тільки чомусь опісля знов трапляються самозакохані дурні, яким потрібен лиш секс.
- То я також, виходить, дурень для тебе. Так?! - обурено вигукнув чоловік. Я швидко вибіг з квартири та щільно зачинив за собою двері, бажаючи якнайшвидше викинути побачене з голови.
«Квартира двадцять чотири», - послужливо нагадала пам’ять. Я обережно підійшов до діри.
- Цікаво, чи можна видертися нагору?
Підстрибнув, спробував ухопитися. Ледь не злетів униз, дивом втримавшись на ногах.
“Випити б для хоробрості”, - запропонував мозок, ковтнувши жадібно слину.
“Може, і не треба воно тобі?” - оживився здоровий глузд.
“Більше варіантів не бачу”, - знизала плечима логіка.
Зовсім поруч клацнув замок, з-за прочинених дверей обережно визирнула худорлява бабця. І мене помітивши, посміхнулася.
- Ви ж у двадцять четверту, так? Зараз драбину винесу, бо ніяк. Приходили чиновники з міністерства, похапались за голови і втекли, ледь глянувши діру. Кругом безотвєтствєнность…
Ненадовго зникнувши за дверима, стара насилу виштовхала у тамбур важку металеву драбину.
- Я би вам допоміг… - знітився, побачивши, як тремтіли у неї руки.
- Головне, повернися щасливим.
Перехрестила і уважно спостерігала, як я лізу нагору.
- Бабцю, дякую! - прокричав, видершись і нарешті звівшись на ноги. І почув, як зашаруділа по підлозі драбина, яку потягли назад.
- Отже, шостий!
Промовив гордо, почуваючись альпіністом, що підкорив надскладну вершину.
- Ось вона, квартира двадцять чотири.
Простягнув руку до дзвінка і, заклякши на якусь мить, насолоджуючись миттєвістю, натиснув на кнопку.
- Знову ти? - скривилася дівчина з книгою, відчиняючи двері. - Ну не розумієте, люди, натяків…
- Перепрошую, - густо почервонів.
- Мені, ось… - простягнув візитку.
- Заходь уже, як дійшов, - зітхнула дівчина, пропускаючи.
- Вина? - запропонувала, спокусливо дзенькнувши гранчаком.
- Дякую, не вживаю… - збрехав, відверто ніяковіючи.
- Я тобі що, дружина, аби брехати?, - строго спитала дівчина. - Пий.
І налила із пляшки темно-червоної рідини. Я приречено потягнувся до гранчака, відчуваючи сильну спрагу. Навіть не уявляв, як насправді того хотів…
- Ну, за пані!
Одразу перехилив. А перехиливши, виплюнув із огидою.
- Дуже якесь солоне, неприємне на смак…
- Кров - вона як текіла, - мовила дівчина. - Головне навчитися пити правильно. Зачерпати жменями з чужих нервів, чи смоктати крізь соломинку співчуття, розтягуючи приємність… Я одразу, бачиш, приготувала. Як нап’єшся - можеш собі йти.
- Я, між іншим, прийшов просити про допомогу, - одказав їй ображено. - Навіщо зі мною так?
- Погортала сьогодні трохи твоє життя, - кивнула на книгу дівчина. - Кілька смішних сюжетів, але в цілому - Боже, яка нудьга… І чому тільки ниці душі прагнуть в минуле?
- Може, аби виправити цю ницість? - спробував відшукати пояснення. - Переграти життя, повернути близьких людей…
- Але ж які закінчені егоїсти! - процідила крізь зуби дівчина. - Тільки кожен, намагаючись переграти, безжально псує долю іншого. Потім ходять, перші й другі, по черзі - назад проситися. Аби впертіше, віртуозніше ламати чуже мабутнє, аж попискуючи від щастя… Гадаєш, бодай один лишився щасливим?
- Гадаю, всі люди різні.
- Та кожен із вас однаковий! - ногою тупнула дівчина спересердя. - І уже цим розчаровуєте до нестями.
Дівчина долила в гранчак червоної рідини.
- Ось, допивай та йди собі, куди йшов.
- Мій випадок особливий, - промовив, відхиливши напий з огидою. - Бо сам усе зіпсував.
- Знову ніхто мене не бажає чути… - тихо простогнала дівчина, закотивши очі. - Зате кожен до біса певен, що особливий… У тебе що, третє око росте на дупі? Чи алкогольні пійла дудлиш зусиллям думки, не торкаючись чарки?
- Більше не хочу пити, - щиро запевнив. - Хочу назад - туди, коли був щасливим. Хочу інакше прожити усе життя.
- Ну, коли так накажеш… - втомлено мовила дівчина. - На, вибирай сторінку.
І простягнула книгу.
Тремтячими руками відкрив її, зазираючи усередину. Купа дитячих фото. Перші малюнки - фарбою, олівцем… Спогади полилися в мою свідомість, в них потонуло все. Сльози викотились на очі, і вперше за довгий час я радісно засміявся.
- Пам’ятаю це. Пам’ятаю!.. - тільки й вигукував, обережно гортаючи сторінки.
- Боже, яка нудьга, - пожалілася дівчина, виливаючи кров у мийку. - Швидше можна?
- Хіба не розумієте, я ж таке вперше бачу! - дорікнув їй. - Усе моє життя…
- Десь сторінки з тридцятої буде нудно, - попередила дівчина. - Тільки випивка, наливайки і бескінечна жалість до себе. Краще, напевно, вмерти в малому віці, аніж писати роками таку нудоту…
- Вас би на моє місце… - ображено буркнув під ніс.
- Охоче, - кивнула дівчина. - Але чи витримаєш моє? Вічність, владу над часом?
- З легкістю, - вперто мовив.
“Як вона сміє весь час кепкувати з мене?” - тільки устиг подумати…
- Ну, тоді по рукам, - хижо всміхнулася дівчина, якось недобре виблиснувши очима.
Щось ухопило зсередини й висмикнуло назовні, перевернувши світ догори дригом. Мить - і я, ошелешений, вже стояв біля мийки, зливаючи з пляшки залишки рідини.
- Які ж вони передбачувані! - радо крикнуло тіло моє навпроти.
- Боже, нарешті вільний!
І розправило білосніжні великі крила.
- Прощавай, мій коханий дурень! Ти і справді є особливим, бо у інших усе ж вистачило клепки вчасно замовкнути.
Тіло змило під стелю і, пославши прощальний повітряний поцілуй, вилетіло з квартири, широко відчинивши двері.
- Зачекай! Але… - тільки й зміг крикнути навздогін.
Гуркіт! Наче посипалося каміння. Аж підлога здригнулася…
- Ну нарешті! - долинув знизу старечий голос, що аж дрижав від радощів. - Ось де ти, мій голубчику! Значить, таки дійшов… Чуєш, лярво з двадцять четвертої? Більше не ходитимуть мужики! Сходини - просто в друзки… Чи не забився, любчику? Хочеш чаю із пиріжками? А ходімо, у мене є…
.
Редаговано в Вівторок, 05 вересня 2017 07:46



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info