Потвора

dl

Холодно...
Голі стіни вкрилися льодом. Десь у іншому світі сумно завивав вітер, закидаючи час від часу лапаті сніжинки в прямокутні отвори попід стелею. І якщо щастило піймати їх на язик, то можна було з насолодою випити чисту, майже джерельну воду.
Худорлявий довговолосий дід мостив незграбну споруду з уламків битої цегли, посміхаючись, мов дитина, що бавиться кубиками. Нарешті, склавши уламки докупи, намалював палаюче полум'я чорним шматком обгорілої деревини.
- Гарний вийшов камін, - задоволено пробурмотів, вмощуючись на кам'яну підлогу. І, схрестивши кістляві пальці, задивився на грубі контури намальованого вогню.
Відразливий скрегіт зненацька порушив тишу, заповнивши увесь невеличкий простір. Старі металеві двері поволі посунулися і до кімнати війшов незнайомий підліток, тримаючи на витягнутій руці замурзану миску.
- Не слухати, не дивитися... - перелякано шепотів, затуливши долонею очі. Тонкі губи старого скривилися у ледь помітній посмішці.
- Пане Гжеши, візьміть вашу їжу.
Несформований баритон, що зривається на фальцет.
- Поклади на камін, аби трохи нагрілася, - наказав старий.
- Для цього треба розплющити очі, - заперечив голос. - Чому би пану просто не взяти миску?
Старий тихо пирснув зо сміху і, не спромігшись втриматися, гучно зареготав.
- Хочеш, аби руку тобі відгриз?
- Най пан Гжеши - найпотворніша в світі істота, але не злий! - невпевнено одказав юнак.
- Значить, люди тобі збрехали. Але навіщо? - в'їдливо запитав старий. - Може, плювати хотіли на твоє життя? До того ж, мертвій прислузі не треба платити.
- Не слухати, не дивитися... - нагадав до себе юнак, ще щільніше притиснувши долоню до очей.
- Не бачити і не чути! - роздратовано проревів старий, клацнувши довгими іклами. - Хто звелів до мене прийти?
- Не знаю, пане! Не знаю, - юнак нарешті не витримав і заридав, поволі опускаючись на коліна. - Будь-ласка, не їжте мене.
Миска вислизнула з руки і впала додолу. Прозора юшка розтеклася по каменю.
- Отже, не їсти? - втомлено мовив старий. - Тоді скажи, чому найбільша потвора має бути людянішою за людей?
- Тому що люди - то найбільші потвори, - мовив крізь сльози юнак. І, смиренно схиливши голову, тихо плакав.
 
Старий уважно вдихнув у себе зимне повітря. Воно гірчило горем, натомість майже зникла кислинка-страх.
- Бачив, як силоміць торкалися дівчини. Чув, як страшно кричала про допомогу... Бачив, чув - і злякався, - ледве вимовив хлопець, пробуючи витерти сльози. Хижі очі уважно спостерігали за ним. Гарячий, пекельний подих пік у спітніле чоло.
- Ненавиджу себе за це, - зізнався юнак. - Сам прийшов, бо маю віднині жити ось тут - огидний, мерзенний...
- Дурне, пихате хлопчисько. Захотів погратися в жертву?!
Від люті потвори, здавалось, двигтіли стіни.
- Може, я також хочу ховатися від людей? - ображено вигукнув юнак.
- Я не ховаюся, мене покарали люди! Сказали, що для диявольської потвори немає місця серед божої краси.
Старий спересердя вдарив лапою по уявному каміну. Уламки цегли розлетілися в різні боки.
- Брехливі, ниці та лицемірні... Потаємну радість з чужого горя ховають за найщирішими співчуттями. Удаваною смиренністю, жертвенністю тягнуть в довічне рабство, вимагаючи розуміння й жалю. Паскудно від них смердить.
- Щось я геть нічого не зрозумів, - тривожно мовив юнак і знервовано посміхнувся. Кислий запах повітря вдарив потужним страхом у ніс.
- Чи забув, що я знаюся на запаху крові? - поцікавилася потвора. - Можу тому одразу визначати убивць...
 
- Бовдури, вітайте героя східного королівства! - урочисто проголосив корчмар. - Пане, прошу сюди. До найкращого місця.
- Дякую, та не варто... - зніяковів юнак, знімаючи шляпу.
- Як ти зміг подолати таку потвору? - захоплено запитав огрядний велетень, привітно ляснувши хлопця по спині. - Бачив на палі кудлату голову, сущий диявол. Кажуть, одного разу вона загризла невинну жінку.
- Але є інші чутки. Наче потвора не мала жодної змоги вирватися на волю, проте герою одразу повірили, як побачили ту саму кудлату голову, - відчеканив якийсь чоловік, зазираючи юнакові прямо у вічі.
- Що за глупість? - обурено пирхнув той. - Краще пригощу тебе елем. Розкажу, як було насправді. Ну ж бо, пане корчмарю, налий усім!
Гості радісно закричали, здійнявши келихи. Посміхнувшись, юнак неквапливо рушив до чоловіка, котрий вперто не відводив своїх очей. І, обійнявши дружньо того за плечі, непомітно шепнув:
- Очевидно, комусь обережно треба ходити вулицями. Хто зна, якій потворі раптом стали цікаві його сліди.
(23)
.
Редаговано в Четвер, 12 січня 2017 09:33



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info