ВИРІЙ

Її останні подихи призначалися не йому.

Того вечора її оточували найрідніші, найближчі.
Проте, намагаючись розгледіти щось крізь пітьму,
Вона бачила тільки його обличчя.

Вона чула, як він її тихенько зове,
Звідкілясь здаля, з якогось залюдненого вокзалу.
На цей поклик у ній озивалося все живе,
Але того було замало.

Тож вона ступила у човен і відштовхнулась веслом
Від єдиного берега, що міг її втримати.
А діставшись до обрію, де небеса підпирає слон,
Стала незрячою і незримою.

Стала такою легкою – найлегшою із пір'їн,
Сповненою скорботи, хоча і не пам'яті.
Тому про все, що було між ними, згадує тільки він,
Особливо, коли напивається і нервово палить.

Коли довгі безмісячні ночі віщують прихід зими
І стає так холодно в порожній квартирі.
Він замислюється, як добре їм жилося людьми,
Доки її не покликав вирій.

І звичайно ж, ця історія не про їхній кінець,
Не про теплі обійми, не про запахи літа.
Просто він її ще відспівує. Ще хворіє нею. Але не
спроможний вирушити за нею слідом.
.

*Цей текст є парою до: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=430467483803924&set=a.276940332489974.1073741836.100005220279234&type=1&theater

.
Редаговано в Четвер, 29 вересня 2016 21:33

Останнє від Уляна Галич

Ще в категорії: « ЗМІСТ ХМАРИ »


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info