Обзор 29 вересня 2017

did s

Доброго здоров’я, друзі! Всупереч скиглінню песимістів надворі п’ятниця, оптимісти задоволено усміхаються і нетерпляче зиркають на годинник. Немає жодних сумнівів, що й цей робочий день добіжить кінця, а щоб він не тягнувся занадто довго, заварімо собі по кавоньці. Або по горняткові ароматного смачного чаю. Так, глядиш, і час швидше пролетить. Всі вже вмостилися? Молодці. Приступаємо до обзору деяких собитій.

Резонансною подією цього тижня були (і залишаються) вибухи на складах боєприпасів у Калинцівці. Коментувати тут власне нічого, крім як повторити низку банальних, хоч і правильних, істин: охранять нада лучше і техніки безпеки дотримуватися. А появляться діверсанти – ловить і сажать. Іншого способу уникнути подібних ексцесів світова практика не вигадала. Призначати ж винуватих і показатєльно їх карати – спосіб прикольний, але малоефективний. Розумію, що з цим твердженням погодяться не всі, але повірте багатому жізнєнному опиту діда – найкраще працює не та система, де руководство займається репресіями проти подчіньонних. А та, де керівництво організовує роботу таким чином, щоб мінімізувати можливість аварій, в тому числі і через помилки підлеглих. Покарання ж винуватців доречне лише як додаткова, вспомагатєльна міра, після того, як забезпечені всі інші умови для ефективної і безаварійної роботи системи.

Чи була то диверсія – не знаю, хоча цілком допускаю, що так. Це вполнє у стилі кремльовського гадьониша, який любить гадити ісподтішка, а потом тихо тащиться наблюдая за наслідками своїх пакостєй. В будь-якому разі головної мети ця диверсія не досягла – на рішення США поставити Україні оборонну летальну зброю не вплинула. Дідові навіть подумалося, що може й добре, що диверсія в Калинцівці случилася до прибуття тої зброї. Репутаційно було б набагато гірше, якби були підірвані склади з новим американським оружієм. А тепер хоч є шанс, що його охоронятимуть краще. На цю тему дід висказався, ідьом дальше.

Дальше ми бачимо Хуйла, которий прилетів у Анкару до башибузук-бея Ердогана. Візит для Хуйла малоприятний, бо Ердоган замість фотографіруваться з Хуйлом сидячи в красівих позолочених кріслах, предпочитає робити це стоячи. Ще й чуточку приподнявшись навшпиньках, щоб казаться нізкорослого Хуйла ще вище. Так було й на цей раз - Хуйло скривив обіжену пику, но стоїчеськи пережив уніженіє. А потом коварно всівся в крісло, сів у крісло й Ердоган, а Піськов швиденько клацнув їх на телефон. І тепер ми бачимо на офіційному сайті Хуйла фотографію сидячи, а от на сайті Ердогана – стоячи. В прес-службі турецького султана ще й із фотошопом відімо дружать, бо Хуйло там не лише нижче, але й голова в його удвічі менша, ніж в Ердогана. Такий собі мікроцефал Хуйло, которого покровітєльственно похлопує до ладошці амбал Ердоган. Хоча, впрочем, може то й не фотошоп.

Офіційна фотосесія в Анкарі чудово ілюструє реальні відносини між Хуйлом і Ердоганом, бо й різниця в повідомленнях для преси турецькою та російською мовами приблизно така ж, як і між фотографіями. Велікая война між прес-службами президентів РФ та ТР триває і значною мірою відображає уровень взаімопоніманія сторон, зокрема в питаннях Сирії та Турецького потока.

По Сирії ситуація ясна – Хуйлові Сирія політичних дивідендів не дала, репутаційні потєрі гігантські, економічні збитки ростуть. Регулярні повідомлення про гибель російських воєннослужащих Хуйла хоч і не огорчають, але не дуже й радують. Недавно в Сирії гепнули цілого генєрал-лейтенанта, якого Хуйлові в принципі й не жалко, но всьо-таки – у американців всі генерали живі й здорові, а в російські гинуть, як мухи. Обідно. В общем, нада з Сирією зав’язувать, но как? Переговорний процес в Астані, на який Хуйло, пойдя на поводу в печальної лошаді Лаврова, так уповав, себе не оправдав, кругом якийсь суцільний тупик і безвихідь. І тепер нам сообщають, шо в Анкарі Хуйло з Ердоганом договорилися про прекращеніє гражданськой войни в Сирії. Чудєсно. Тільки от чи знають про ту договорьонность доблесні сирійські міномйотчики, які завалили генєрал-лейтенанта Асапова?

Таким образом, ми бачимо фейкову домовленість двох лідєрів, яка до реального життя не має жодного відношення. Нєчто подобне ми наблюдаємо і в питанні Турецького потока. Який Хуйлові дуже кортить актівізірувать. А то Сєверний поток похоже накривається, Южний давно накрився, то може хоть Турецький... На шо Ердоган відповів древньою турецькою мудрістью, шо “парасіні сокакта бульмамак”. Хуйло покраснєл і на всякий случай обідився. Хотя Реджеп Тайіпович між тим натякає, шо “гроші на деревах не ростуть”, а ціни на газові потоки виросли. Хочеш поток – плати дєньгі. Таким образом, в Анкарі зустрічається жадность із алчностью, і чия возьмйот предугадать зовсім нескладно. Прийдеться Хуйлу знову розкошелиться. Але найцікавіше, шо за потугами Хуйла проложить віздє свої газопотоки не без юмора спостерігають американці. Которі в свою очередь положили на європейськи ринки свої безстижі меркантильні глаза. А це то обстоятєльство, яке Хуйло з Міллєром при проектіруванії газопотоків не учли.

Дальше в нас – Закон про освіту, який викликав в Угорщині іскреннє нєгодованіє. Викликав він стурбованість і в Румунії, но не таку, як в Угорщині. Бо в Румунії вибори пізніше, ніж в Угорщині. Тому хунта швиденько відрядила міністра освіти в Бухарест, щоб заспокоїти румунських друзів і спокійно та нєспешно взятися за друзів угорських. Обома руками.

Те, що Будапешт у ситуації з українським освітнім законом цікавить лише можливість роздути скандал, це очевидно всім. Будапешт можна зрозуміти, це давня практика активізації мадярського елехторату. І в принципі об’єктами угорських офіційних істерик були поочерьодно уже всі сусіди. Щоправда, Бухарест та Братислава здебільшого реагують на мадярські закидони предєльно жостко, без усякого жалю до угорських друзів. Це тому, що ні Румунія, ні Словаччина не межують з Росією, то в них є час і натхнення духопелити Угорщину.

В України ситуація дещо інша, в нас під боком полоумна РФ, на тлі якої Угорщина просто невеличка проблемка, яка не варта серйозного реагування. Тому Будапешт всігда дуже любив розкручувати тематику саме закарпатських угорців, чуствуя себе в безопасності і не ризикуючи нарватися на оплєухи. Якими їх майстерно нагороджують в подібних випадках румуни зі словаками. А ще, бувало, затрещини прилітали і від хорватів, коли перевозбуждьонні угорські політіки здуру пхали свої носи в сонячну Хорватію.

Але на цей раз видно хунта рішила змінити свою поведінку і замість примирливої посмішки, продемонструвала загрозливий оскал. Хоча й дуже стриманий і це по всій відімості правильно – коли маєш справу з істериком, краще реагувати крижаним спокоєм. Але твердо гнути свою лінію та не піддаватися на маніпуляції хитрого істерика.

Втім, нескладно здогадатися, що істерика Будапешта триватиме незалежно від поведінки хунти і наростатиме по мірі наближення парламентських виборів в Угорщині у квітні 2018-го. І тут дідові подумалося, чому угорська опозиція досі в носах колупається? Вони що, знову хочуть продути вибори і не скористаються чудовим шансом мокнути Орбана?

В общем, якщо угорські опозиційні партії раптом надумають зняти та продемонтструвати у себе в соцмережах, а може й по угорському телебаченню, серію резонансних і талановито знятиї телефільмів про реальну “турботу” Орбана про закордонних угорців, то в Україні вони можуть знайти розуміння і дуже гостинний прийом. І тоді здивований угорський обиватель дізнається, що угорські паспорти масово роздаються людям, які угорською двох слів не стулять, Угорщини не люблять, а угорців зневажають. Що не заважає їм із задоволенням отримувати угорські пенсії, які платяться з кишені тих-таки угорських обивателів. І все це робиться лише заради кількох додаткових відсотків голосів, які гіпотетично може отримати партія Орбана. Хоча це помилка – чекати від українців вдячності за угорський паспорт може лише дуже наївний політик. Бо ще не народилася та держава, якої б не облапошив українець.

Звісно, хунті в цю справу втручатися не слід – хунта має буть солідна, вся в белом і в угорські внутрішні справи лізти не повинна. Але ж в Україні проживає дуже свірепе громадянське суспільство. Ще й у ході поточної війни неабияк натреноване, з гострими іклами та потужними жувальними м’язами. А серед таких небайдужих громадян чимало бажаючих відкрити угорським друзям очі на реальні продєлки мадярського уряду в Закарпатті. В общем, єслі угорська опозиція здогадається залучити собі на підмогу український громадянський ресурс, то Орбан дуже сильно пожалкує, що здуру зачепив наш закон про освіту. Правда, буде вже пізно.

Ну і зважаючи, що дід згадав про освіту, то не можу не висловити свої щирі вітання на адресу українського Вчительства – героїчної армії скромних людей, завдяки яким наші дітки, всупереч усяким законам про освіту, навчальним планам і мізерним вчительським зарплатам, ростуть розумними й освіченими. Напередодні Дня Вчителя дідусь щироі сердечно бажає українським вчителям здоров’я, успіхів, здібних і вдячних учнів та задоволення від роботи.

Особливі слова подяки – сільським вчителям. Зусиллями яких сільські школи в Україні дуже часто дають більш якісну освіту, ніж міські школи, включно із гімназіями та ліцеями. Це дійсно так. Можливо тому, що сільський вчитель чи вчителька – весь час на виду у своїх учнів та їхніх батьків. У них немає регламентованого робочого дня чи вихідних. І діти і батьки в будь-який час можуть зайти спитати, що незрозуміло, чи для додаткових занять. Можливо тому у їхніх дворах майже ніколи не буває собак, а хвіртки постійно гостинно відкриті.

Для дідуся це тема дуже близька, але щоб не повторюватися, дозволю собі навести уривок із другого тому “Історії України від діда Свирида”. Який свідчить, що тип української вчительки сформувався в нас ще в сиву давнину:

“...таких же школяриків, як Онфим, бігало чимало не лише в Новгороді, але й у Києві, Переяславі, Чернігові, Володимирі-Волинському та і в решті міст, а можливо, і сіл Русі. Бо й села, які також були втягнуті в економічне життя країни й брали активну участь у торговельних операціях, навряд чи сильно відставали від міст за рівнем грамотності. Принаймні написати в сусіднє село бересту, нагадуючи боржнику про борг, давньоукраїнський селянин, напевно ж, умів.

А можливо, таку бересту замість неписьменного батька писала його грамотна донечка. Яка разом з іншими дітками ходила вчитися до якогось сільського вчителя. А згодом і сама вже навчала менших братиків і сестричок письму, так поступово вся родина ставала письменною. Сусіди ж, оцінивши успіхи дівчини на педагогічній ниві просили її вивчити грамоті і їхніх дітей. І віддячували їй за роботу хто чим міг: курочкою, яєчками, молочком. Так на нашій землі вперше з’являється тип української вчительки. Відповідальної, вимогливої і водночас терплячої та лагідної. Готової нести дітям знання, дуже часто за мізерну плату.” (“Історія”. Том 2. стор. 37)

Українські вчителі в масі своїй і зараз такі ж відповідальні, щирі та добросерді, як і сотні років тому. Нехай такими й залишаються, от лише зарплат їм хочеться побажати нарешті гідних.

Щиро дякую, дорогі Вчителі. Зі святом вас!

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, тримаємо кулаки за полонених, допомагаємо Армії і не забуваємо привітати зі святом своїх Вчителів.

Та слєдім, шоб віздє був порядок! А не то, шо січас 

.
Редаговано в Понеділок, 02 жовтня 2017 16:03



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info