Обзор 31 жовтня 2017

did s

Доброго здоров’я, друзі! Працьовита країна перевела стрілки годинників і як обично невдоволено буркотить, бо всім же хочеться працювати, але до початку робочого дня треба чекати ще цілу годину. І шо тепер дєлать? Є різні варіанти чим себе зайнять, можна, например, почати нарешті зранку бігати. Та прийти на роботу в бадьорому настрої, заварити собі кавоньки чи чаю і подивитися, що там у світі коїться.

Найкмітливіші з вас мабуть помітили, що діда не було в ефірі вже більше тижня, тож і собитій різних накопилося чимало. Тому й обзор довгий, кому ліньки, можна й не читать. А хто взявся читати – я попередив. Втім, навіть у цьому довгому обзорі неможливо охопити усі резонансні події, тому дідові довелося обмежитися лише найбільш з моєї точки зору долгоіграющими. За якими можна буде стежити в їх розвитку. Ітак.

У світі, як бачимо, все як і в людей – молоді країни веселяться, сваряться, заводять знайомства і ходять на романтичні самміти, а старі держави поступово дряхліють, тупо уставившись на свої отретушірувані фотографії, занімаясь самообманом, які вони колись були сильні та красіві. Переубедить їх в обратном невозможно і ми це бачимо на примері одного з дідових любимчиків Вови Медінського. Которий нарисував дряхлєющій Росії прекрасну у своїй наївній глупості лубочну картину її історичного прошлого. Де вічно сварлива, не отягощонна нормами моралі і вздорна тітка, предстає цнотливою красавіцею в кокошніке. Теперішня Росія - то вже стара, дурна баберя, якій приятно воображать, що в молодості вона була очінь даже нічаво, та і щас єщо способна тряхнуть старіной і пустіться во всє тяжкіє. І призивно підморгує мимо проходящим солідним та багатим країнам. Со сторони це звісно виглядає дико, убого і просто жалко, як домагання старої потворної дурепи до чопорних ловеласів, розбалуваних увагою справжніх красунь.

Так називаємо ліберальна общественность в РФ чуствує глупость положенія і двинулася проти Медінського в отчаянний хрестовий похід, доказуючи, що він нікакой не історик і требуючи отнять у нього учоні званія та наукові стєпеня. Дід твердо стоїть на захисті одного з наших наіболєє успішних агентів вліянія, Медінський робить дуже нужну справу, неабияк полегшуючи нам задачу висміювання тяп-ляп зліпленої історії Росії. Так шо, гражданє россійскіє ліберали, угомонітєсь! І рукі проч від історика Медінського.

Впрочем, Медінський і сам себе прекрасно защищає, даже обіцяє скоро іздать ізбранниє места із своїх сочінєній мільйонними тиражами. Оце правильно – оті бредні мають потрапити у кожну російську ізбушку, а каждий російський школяр має їх конспектірувать і зубрить наізусть, накопичуючи в собі ненависть до всього, шо касається історії. Тим легше нам буде у належний час вибити з-під Росії табуретку її так називаємой історічеськой пам’яті.

Україна ж, як і положено молодій незакомплексованій державі - це країна сміливих поступків, широких мазків і крупних калібрів. Даже глупості в нас робляться не якісь там мелкі, а із впечатляющими розмахом та удалью. Тому жаждущим слави вітчизняним клоунам так важко пробитися на загальноукраїнську сцену – конкуренція слішком велика. От хто в нас коли щось чув про мадам Поклонську? Ніхто, бо на нашому грунті вона була маленька, сором’язлива й у тіні українських політичних секвой нікому непомітна. Зато потрапивши в російський заповеднік карлікових растєній Поклонська вдруг осознала, що вона всіх там више і крупнєє. І тепер вертить тою Росією в усі сторони, як собі хоче й куди підказує їй болєзнєнна фантазія. Дорвалася дєвочка, хай вертить.

І навпаки, всьо кажущеєся деінде великим, потрапляючи на український ґрунт, приобретає реальні розміри, тобто часто стає мелким і несуразним. Даже посада успішного глави закордонної держави не гарантує соіскатєлю політичного успіху на українській сцені – в нас сцена велика, глядачі балувані й вибагливі, а театральні критики вимогливі і безжальні. От небайдужі громадяни в нас часто зітхають: “Ех, якби ж нам Черчіля, ілі на худой конєц Лі Куан Ю! А то в нас на політичній сцені все якась дрібнота товчеться, дивитися стидно”. Дідусь з іронією ставиться до подібних зітхань, достеменно знаючи, що і Черчіль, і Лі Куан Ю, і Людвіг Ерхард і даже не побоюсь цього слова – Бенжамін Франклін (да ніспошле провідєніє побільше його портретів до кишень українців) – в нас би були просто-напросто верескливими політиканами, безжально висміюваними у соцмережах. Цей закон різниці в масштабах давно сформульований у відомій приказці: “Ето ти в Москві гройсе хухем, а в Одесі єлє-єлє поц”.

Єслі хтось подумав, що дідусь на когось персонально там натякає, то це не так. Дід просто фіксує науковий параметр, без врахування якого складно вибудувати правильне розуміння проісходящого і пойнять, чого незначні з нашої точки зору українські події приобретають часом в іноземних ЗМІ грандіозні масштаби, а така казалось би всесвітньо значуща подія, як, например, Всємірний фестіваль молодьожі і студєнтов, пройшла у Сочі практично ніким непоміченою. Да-да, дряхлєюща Росія провела у себе недавно мероприятіє под таким названієм, явно націлившись повторить достіженіє Хрущова у 1957 році. Хуйло вложив у це діло чимало средств, усілій і лічного вніманія, щоб воссоздать в одних отдєльно взятих Сочах атмосферу СССР доби істінного велічія. І шо? Як кажуть наші американські друзі – олл оф зіс воз фор насінг. А висловлюючись солов’їною - усім по цимбалах.

А в нас достаточно якомусь діпутату або міністру лише рота олззявить, то вже в сусідніх країнах преса повниться заголовками: “У Києві полагають...”, “Україна намерена...”, або “Україна не намерена...”, но та ж заява в українському фейсбуці автоматично отримує хештег #ташовономеле. Например, український закон про освіту, який у нас є одним і далеко не найрезонанснішим законом, визиває в Будапешті такі біснування, що незнайомій з угорськими реаліями людині спадає на думку, чи не рехнулися вони там часом. Ні, не рехнулися, але пояснити ці біснування лише предстоящими навесні наступного року виборами було б нєкоторим упрощенієм. Тут все дещо складніше.

В Угорщині майже так само, як і в РФ, населення давно і щедро годують історичними байками совершенно непрілічного свойства, з яких логічно випливає, шо єслі би не Угорщина, то гаплик би був усій європейській цивілізації. Но клята Європа етого не цінує і замість “спасіба” взяла та в 1920 році обкорнала кругом невинну Угорщину, оттяпавши в неї дві третини території. Но нічого-нічого, репетують угорські реваншисти й мечтатєльно завивають на своїх збіговиськах “Vissza! Mindent-mindent vissza!” (“Назад! Все-все назад!”).

До речі, серед переліку міст, які оті реваншисти мріють відібрати назад, закарпатські згадуються лише между прочим. Бо серед головних претензій, наприклад – Братислава (угор. - Pozsony). Це ісконно угорське місто і там собирався колись перший угорський парламент, - заявляють угорські реваншисти й вирячивши очі репетують “Pozsonyt vissza!” (Братиславу назад!). На що не позбавлені почуття гумору словаки троллять угорців розшифровуючи абревіатуру угорської залізниці MÁV, (яка міститься на всіх вагонах, в тому числі товарних), не як Magyar Államvasútak, а як Magyarok Azsiába Vissza (Угорці – в Азію Назад!). Все це, звісно, надзвичайно сприяє встановленню між угорцями й словаками приязного добросусідства, про ступінь лютості якого ми в Україні часто й не здогадуємося. Кажу ж – масштаби різні.

Дідусь не буде зараз лізти в захоплюючий світ угорських національних комплексів, які часто штовхали наших сусідів на дурні авантюри, в результаті яких територія угорської держави щоразу зменшувалася, а ступіть сердитості сусідів виходила на якісно вищий рівень. Та і втрату державності, за дідовими переконаннями, угорці зазнали не в результаті об’єктивних причин, а через нескромне бажання бути більшими, сильнішими і розумнішими, ніж вони є насправді. Не випадково ще в 1902 році їхній поет і громадський діяч Ендре Аді, знесилившись пояснити співвітчизникам ідіотизм такої поведінки, лише зітхнув “Ну то повертаймося в Азію!”. Натякаючи, що для життя в Європі треба вміти мислити і поводити себе по-європейськи.

Угорці до думки розумної людини тоді не дослухалися і навіть тепер поводити себе цивілізовано не дуже хочуть. Міністр закордонних справ Петер Сійярто, незважаючи на отримані з Києва спокійні роз’яснення, продовжує несамовито репетувати, що Україна підло "вколола" Угорщину "у спину", хотя Київ поки що нічого колоти в угорців і не собирався. Незважаючи навіть, що наші угорські друзі давно і недвусмислєнно напрашуються.

Чому напрашуються? На це є дві причини. Перша – безкарність. Україна завжди була поблажлива до угорських істерик, й угорці звикли, що істерити проти України цілком безпечно. Це їм не Словаччина чи тим паче Румунія, які з відповіддю не забаряться. Ну а друга причина – для переважної більшості українців Угорщина це щось таке миле, симпатичне і малозрозуміле. От росіян ми знаємо як облуплених, ніяких ілюзій не пітаємо, бо всі хвальоні тайни русской душі в нас як таракани на долоні. І ніхто в нас бреднями Достоєвського не увлєкається, нам про росіян і так все понятно. Про поляків також знаємо непогано, само собою знаємо й білорусів. Іноє дєло угорці, про яких ми в масі своїй знаємо ще менше, ніж про турків чи румун. І ось коли милі й симпатичні угорці показують хижий писок своїх комплексів, наше відношення до них кардинально змінюється – враги! І вже в наших ЗМІ та соцмережах починається форменна істерика, яка гучністю превосходить усі угорські верески разів у п’ять. Бо ми об’єктивно крупніші й галасливіші.

Втім, для істеричних криків причин нема, ніякої серйозної шкоди Угорщина Україні завдати не здатна, навіть якби всерйоз захотіла це зробить. Накладене Будапештом так зване “вето” на проведення засідання Комісії Україна – НАТО це не удар по Україні. Хоча поступок угорців викликав здивування в Києві, стомлене зітхання в Берліні і радісне потирання долонь у Москві. Будапешт скоріше завдав удару по самій Угорщині, зважаючи, що помимо прочого почулося роздратоване “shit” із Вашингтону. А американці, навряд чи допустять, щоб якийсь позбавлений репутації полуавторитарний царьок розраховувався з Хуйлом заважаючи стратегічним планам США.

Однак чому Будапешт наважився на таку дурницю? Дід думає, що причина тут проста і очевидна – Орбан окончатєльно заплутався в бухгалтерії та в російських кредитах. Грошей йому жаль, тому виплачує Хуйлу проценти різними екзотичними способами – то титулом почесного громадянина Дебреценського університету, то блокуванням формальної Комісії Україна – НАТО. Від якої мало що залежить, бо реальна євроатлантична інтеграція відбувається не в тій комісії. І уж тим паче не там приймаються рішення. Але за подібні коники Орбан цілком може вигребти по повній програмі від решти партнерів по НАТО. Може Україні все-таки проявити до нього гуманность? Например, Порох би міг позвонити Орбану і відкрити угорському прем’єру глаза, що кредити Хуйлу вертають тільки дурні.

Ну а тепер надінем резінові перчатки, візьмем до рук гостро наточену садову сапку і подамося в сад карлікових растєній, де отих растєній через купи сміття не дуже-то й видно. Разве шо на півметра від землі возвишаються такі гіганти месной політічеськой флори, як Зюганов, Жириновський, Поклонська, Мудінський, і ще парочка подібних мутантів пожиже. І оті карліки, ви будете сміяцця, затіяли “презідєнтські вибори”. Но кому вони інтєресні? Всім, оп’ять-таки, по цимбалах, це ж не Україна. Політичного життя там нема, масштаби собитій маціцькі, результат “виборів” ізвестєн заранєє і цивілізованому світові важно лише, щоб там не случилося ніяких неожиданностєй. Хуйло должен оставаться на посту і де-факто і де-юре, аж поки повністю не виконає своєї главної історичної місії – не перетворить усю РФ на купу перепрілого гною. З чим він, нада сказать, блєстяще і справляється.

Видвиженіє главного тіпа опозиційного кандидата на тих, простигосподи, виборах, Ксюші Собчак помимо фарсовості, доказує, що нікуда Хуйло не дінеться, він прикован до весла і буде й дальше послушно гребти на галєрі аж до самого кораблєкрушенія, чого йому щиро й побажаєм. Але при розумному підході й оті “вибори” теж можна було б використати з пользой. Мова про українських полонених, більшість з яких вже четвертий рік томиться у неволі.

Ім’я Олега Сенцова відоме здається всім, але усі зусилля кінематографічної громадськості, в тому числі й міжнародної, залишаються безрезультатними. Причина тут – лічна образа Хуйла на Сенцова. Котрий при винесенні “приговора” обозвав государственний строй РФ “властью карліков” і ще не раз отзивався лічно про Хуйла неліцеприятно. Кажуть Хуйло дуже обідився, несамовито плювався, бігав по стелі і поклявся стєреть Сенцова в лагерную пиль. І цю свою обіцянку виконує, гадьониш. Заслав Олега в лагерь Харп, про умови содєржанія в якому натякає назва того лагеря, якщо почитати її справа наліво.

Втім, шанси витягти наших громадян є навіть у случаї, коли їх держить в заручниках така кончена потвора, як Хуйло. Приємна новина про звільнення Умерова і Чигойза показує, що напряму хунта від Хуйла нічого не доб’ється. А ритуальні мантри в Мінську про обмін полоненими реальному результату не допомагають аж ніяк. Довелося діяти через турецького султана Ердогана, до просьб якого Хуйло прислушується з більшою готовністю, ніж до требуваній хунти. Що ж можна було зробить в канун “виборів”?

Більшість небайдужих громадян, і мене грішного в тому числі, давно непокоїть доля українських полонених. Але як їх повернути додому, я не знаю. Просто постійно повторювати заклики до звільнення полонених неефективно, це спрацювало лише раз, та й то дід потом за це вигріб. Але ж громадян України треба повертати в будь-якому разі, хай вони потім удома роблять, що хочуть. І от для того, щоб повернути в Україну наших громадян, як дідові здається, варто создать в Росії запрос на повернення їхніх граждан. Яких наші доблесні воїни тоже наловили за три роки чимало.

Для етого берем офіційно назначену опозиціонерку Ксенію Собчак, котора явно взяла курс не на президентське крісло, а на самопіар путьом троллінга Кремля і вигукування різних резонансних заяв. Хуйлу від тих вигуків ні холодно, ні жарко, хоча заява Собчак про український Крим наробила там чимало шуму. Тобто, вона цілком здатна казать неполіткоректні для РФ вещі. От чому б їй не озаботиться судьбою російських солдатушек, которі томляться в укрофашистських застєнках? А хунта би помогла Ксюші списками тих солдатушек. Ще й вибрала би самого убогого з них, щоб Ксюша даже з’їздила до його старушки-матері в село Забульбенное десь в глухомані на Сизраньщині. Та приобнімая заплакану женщину попіарилася на тему “русскіє своїх не бросають”.

Включення питання про возврат з України домой россійскіх плєнних в порядок денний “виборів” створило би передумови для предметних переговорів по обміну полоненими. Ну й дало би хунті возможность кочевряжиться, диктувать условія, а висловлюючись дипломатично – розширило б простір для маневру. Навіть якби переговори про обмін формально велися не між Хунтою і кремльом, а з привлєченієм авторитетних посередників. Например, шановного пана Саулі Нііністьо з Фінляндії. Якому Хуйло навіть Сенцова би віддав з більшою готовністю, ніж Пороху.

В будь-якому разі, навіть такий откровенний фарс, як “російські вибори”, можна і треба використовувати в своїх інтересах і про це знає кожна солідна держава. Як це зробити на практиці – дід не знає, я людина стара і темна. Але ж у Собчак там на днях назначили главного політконсультанта – Станіслава Белковського. В якого у Києві чимало друзєй-товаріщей, які б могли йому й підказать. А він в свою очередь – преподніс би ідею з формуванням іміджу доброї “матушкі-царіци” і своїй клієнтці. Паан Белковський же за женскоє правлєніє та за еру мілосєрдія в Росії ратує? Ну от, це якраз своєвременна ідея і точний шар у лузу. В разі грамотної розкрутки, Хуйлу прийшлося б самому іскать точки соприкосновенія з хунтою та ставать у позу просітєля. І єслі получиться, то хунта з барського плеча би могла пану Белковському й якусь награду виділити. Та даже громадянство України, про яке він давно й безуспішно хунту просить.

Підсумовуючи, Україні давно пора осознать свої істинні немаленькі масштаби, свої справжні силу й потужність. І вчитися їх майстерно застосовувати, а не вічно бігати на Запад із заплаканими очима, громко жалуючись то на Хуйла, то на Орбана. Це мені нагадує хлопця-підлітка, який вже вище мами виріс, але час від часу забувається і по старій пам’яті з розгону стрибає бідолашній матусі на коліна, баском жаліючись на Вову із 8-Б. Залучати допомогу Заходу звісно потрібно, але багато чого Україна може робити й сама. Бо Меркель женщина канєшно добра, але і в неї коліна не залізні.

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, тримаєм кулаки за полонених, постійно і посильно допомагаємо Армії та ведемо здоровий, спортивний спосіб життя.

І слєдім, шоб віздє був порядок! А не то, шо січас 

.
Редаговано в Середа, 01 листопада 2017 11:17



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info