Обзор 21 листопада 2017

did s

Діло було давно, ще до війни. Як щас помню – осінь була. Викопав дід на городі картоплю, сів на перевернуте відро і мрійливо задивився у високе чисте небо. Роки йдуть, жизнь проходить, скоро зима, а в організмі ощущається остра недостатача авантюр і пріключеній. Треба би шось замутить інтєресне. Бо в гори дід ходив, на скелі лазив, з аквалангом під воду пірнав, марафони бігав... Але от спитають колись онуки чи стрибав дід із парашутом? І шо тагда? От як їм у очі дивитися? Непорядок. В общим, нема куди діться, нада пригать.

Сказано – здєлано. В діда, єслі хто не в курсі, є знакомі майже всюду – від бомжів і до міліціонерів та від сільських бабусь і до акадєміків. Знайшлися приятелі і серед тих високодуховних людей, які професійно стрибають з парашутами, займаються скай-дайвінгом і тому подібними моторошними штуками. Просьбу мою вони сприйняли з поніманієм і скоро я вже був у них на базі, де над дідом всласть поіздівалися, примушуючи стрибати з різних хитромудрих приспособлєній, шоб отработать правильне приземлення – ногами не дриґати, коліна разом. В общим, дід пройшов ускорений інструктаж, вислухав поради опитних людей та всякі обов’язкові в таких случаях жизнєутверждающі байки про то, коли і як парашути не розкривалися й шо було далі.

Того дня стрибала група професіоналів, оснащених якимись крутезними заграничними парашутами типу “крило”, а на діда, як на деб’ютанта, наділи старий видавший віди десантнтий Д1-5у. Відомий ще під оптимістичною та багатообіцяючою назвою “дуб”. В літак дід сідав останнім і лише плентаючись у хвості шеренги досвідчених парашутистів, до мене нарешті дійшло: пригать-то я буду першим. А воно ж завжди легше щось нове робити після когось, подивившсь як це роблять опитні люди. Однак профі стрибали тоді з якихось заоблачних висот, а від діда, шоб не заважав серйозним людям, планували ізбавиться ще на дитячих 900 метрах.

Якщо вам колись хтось скаже, що стрибати в перші рази з парашутом не страшно, не вірте. Бреше. Страшно, ще й як. Людина ж істота земноводна і для стрибків з великих висот природою не проектірувалася. Втім, уточню – кажуть, що не бояться в перший раз стрибати у юнацькому віці. Ну, в молодості, бувало, таке витворяєш, що в зрілі літа лише диву даєшся “Їтіть-калатіть, невже це я тоді таку дурницю встругнув?”. Тобто в дорослому віці стрибати страшніше. Бо саме осознаніє того факта, що тобі зараз доведеться вистрибнути на страшній висоті з літака примушує мозок проти проісходящого бунтувати та сопротівлятися. І потрібна неабияка воля, щоб обуздати емоції й тримати себе в руках. Але ж справжній страх починається майже одразу, як лише літак відірветься від землі. Коли ти розумієш, шо назад дороги нема..

В принципі, не пізно відмовитися від стрибка і коли ти вже на борту літака... але ж самолюбіє! На тебе ж із інтєресом дивиться десяток іронічних поглядів опитних парашутистів. Та й перед онуками потом буде невдобно. Нада пригать.

Коли літак досяг потрібної висоти, інструкор відкрив бокові двері і запитально уставився на діда: “Ну шо, будем пригать?”. І чесно кажучи я десь завагався. Бо якби пролунав наказ, було б простіше. А так мене ще й питають. Вроді в мене вибір є. Але встаю і зберігаючи показне хладнокровіє підхожу до виходу. Інструктор одобрітєльно кивнув головою і почав обратний відлік: “три”, “два”, “один”, “пашол!”. Я стрибнув...

Вистрибнув, єстєственно, неправильно, бо з бокових дверей треба стрибати “жабкою”, грудьми назустріч потоку повітря. А я пірнув, як у басейн і тут же поплатився. Парашут вийшов з ранця без моєї участі, принудітєльно, але діда перекувирнуло в повітрі і нога заплуталася у стропах. Тому купол не розкрився. Пам’ятаю: лечу вниз головою, бачу швидко віддаляющийся літак і охрєнєвающе обличчя інструктора. Бачу ще й свою, заплутану в стропах ногу, а десь далі безпорадно тріпочуще полотнище купола, яке повітрям так і не наповнилося. У таких ситуаціях думки проносяться блискавично і пригадую, що була мисль навіть різати стропи, щоб скинути основний парашут, а вже потім відкривати запасний. Але поки думав, тіло діяло саме, без участі голови, й нога якось сама виплуталася зі строп, купол нарешті розкрився.

Матінко рідна, яка ж це була ейфорія – летю вже на парашуті, навколо така тиша, що хочеться верещати. Що я з насолодою і зробив. Якусь навіть пісню горланив, вже не пригадую яку. Потім, думаю, треба ж парашутом поуправляти – взявся руками за ручки (є такі спеціальні), потягнув їх почергово, пробуючи змінити напрямок руху в повітрі. Потім пробував розвернути парашут навколо осі. Вдавалося не дуже, це ж таки “дуб”, але скоріше я був неопитний. Однак парашут трохи слухався і до діда прийшла впевненість – всьо буде харашо. Але ж пора готуватися до приземлення. Глянув униз, на поле, а там....

...величезна зграя собак. “Йо-майо...” – думаю – “От засранці! Найшли де діда скинути з літака... І як тепер від тих собак відбиватися?”. В мене ж крім стропореза і телефона ніяких средств защіти! Лише опустившись нижче зрозумів, що то ніякі не собаки, а просто череда корів. Полегшало трохи. Але перспектива приземлення на коров’ячі роги теж малоприємна, тому почав тягнути одну сторону парашута на себе, щоб хоча б трохи від тих корів відлетіти.

Відлетів, але дивлюся земля вже якось дуже швидко наближається. Стало добре видно траву, польові квіти... Негайно пригадав як треба тримати ноги (спасибі інструкторам) і оте перше приземлення було, мабуть, єдине, що дід зробив тоді правильно. Навіть не впав, а залишився на ногах, погасив купол і нарешті огледівся довкола.

І перше, що побачив – хлопчика років шести. Який дивився на діда широко розплющеними очима. І маленького можна зрозуміти – на його очах з неба приземлився справжній солдат (дід був у камуфляжі). Ще й на справжньому парашуті. Аж тут підбіг його татко, привітався і одразу спитав, чи можна малому зі мною сфотографуватися. – “Та льогко” – кажу. – “Нехай одягає шолом, та стає коло парашута”. Така дідова люб’язність була вознаграждєна – дядько з сином підвезли мене до бази машиною, а це діло неабияке – перти п’ять кілометрів пішки, несучи на собі парашути під 20 кг якось не дуже хотілося.

Ось таким був мій перший стрибок, а на сьогодні їх в діда вже 14 і на цьому, мабуть, все. Досить. Професіоналом я не стану, та й не хочу, оскомину збив, онукам що розповісти є, та й помимо парашутизму маю чим займатися. Але допитливий читач спитає – “І нашо ти, діду, нам оце все розказав? Нема про шо більше патякати?”. Та є про що, але розповів я про свій перший стрибок ось чому.

Зранку побачив у новинах, що сьогодні, 21 листопада, вперше відзначається День десантно-штурмових військ України. А дід завжди ставився до наших десантників з величезною повагою. І не в останню чергу тому, що на своїй шкірі відчув, що таке стрибати з парашутом. Але ж дід стрибав у гарну погоду, в мирній країні і просто в якості розваги. Десантники ж мають стрибати в будь-яких умовах, навіть уночі. І приземлятися мають на ворожій території. А ще окрім стропоріза несуть на собі зброю, набої і ще бозна яку воєнну амуніцію для успішних дій в тилу врага. Бо сама філософія десантно-штурмових операцій полягає у тому, щоб стрибнути ворогові в саму пельку. Щоб оту пельку роздерти.

Так, дід затятий мілітарист. Бо під час справедливої оборонної війни бути мілітаристами справа честі й гідності всіх порядних людей, включаючи пенсіонерів та вчительок молодших класів. Тому дідусь шле нашим доблесним десантникам свої щирі вітання з їхнім професійним Святом. Не забувайте, що на вас із захопленням дивляться підростаючі хлопчики. Та й дівчата зацікавленими поглядами не обділяють. А прийде час - і ваші онуки вами страшенно пишатимуться. Та братимуть за приклад. Бо ви - справжні Мужчини. Тож бажаю вам, хлопці, завжди бути крепкими, як обценьки. Будьте сміливі, хоробрі, але розумні й обачні. І щоб вас кулаки не боліли.

P.S. Це добре, що День Гідності й Свободи співпав у нас із Днем Десантно-штурмових військ України. Отут я хунту хвалю. Не знаю, чи спеціально так зроблено, але це дуже правильно і символічно. Бо, як сільський історик, дідусь авторитетно заявляє – на Гідність і Свободу заслуговують лише ті народи, які вміють себе захищати.
А незабаром, дідусь нагадує, День Збройних Сил України. Готуємося вітати Армію :) Вона в нас найкраща, саме тому, що вона наша.

.
Редаговано в Вівторок, 21 листопада 2017 14:26



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info