Обзор 22 січня 2018

did s

Доброго здоров’я, друзі! Надворі понеділок, чудовий зимовий день і не простий, а 22 січня. Каву або чай собі заварили? Зручненько вмостилися? От молодці, ідьом дальше.

Так ось, сто років тому, в січні 1918 року, коли багатократні титанічні спроби тогочасного українського політикуму перетворити революційну Російську республіку у щось пристойне, частиною якого було би не соромно стати й Україні, завершилися нарешті повним фіаско, Михайло Грушевський стомлено глянув на Володимира Винниченка. Винниченко натяк зрозумів і неохоче взяв у руки перо – так народився IV Універсал УНР, який проголосив Україну незалежною державою, бо з більшовицької Росії толку не буде, вони там усі рехнулися. І хоч Винниченко й не проявив стриманості та разом з Микитою Шаповалом понаписував у текст Універсалу купу різних дурниць про заміну армії міліцією, соціалізацію землі та державний контроль за торгівлею й банками, Універсал, якому сьогодні виповнюється рівно 100 років, є в цілому дуже симпатичним документом, який проголошував Україну “самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”.

Прикметно, що цей Універсал був прийнятий Центральною Радою з непритаманною їй блискавичністю – дебати тривали всього лише якихось три дні. І така незвична для наших депутатів оперативність найвірогідніше пояснюється підвищеною відповідальністю тогочасних парламентарів. Які безперечно усвідомлювали, що за ними уважно стежать майбутні покоління українських школярів, перед якими їм аж ніяк не можна зганьбитися. Ну й більшовики з півночі наступали.

Забезпечивши шкільні підручники темою про “IV Універсал УНР” керівництво держави бадьоро чкурнуло з Києва у Житомир, сам Винниченко подався з жінкою відпочивати в Бердянськ, а з півночі вже перли голодні більшовицькі банди Антонова-Овсієнка, протистояти яким народжена недоношеною українська міліція не могла. Бо не вміла та й не дуже-то й не хотіла. Одним словом “міліція”.

Що було далі всім відомо – українські політики безумовні світові рекордсмени по часті ябеднічать на своїх ворогів іноземним партнерам, тому делегація УНР в Брест-Литовську делегацію Совнаркома майстерно облапошила, німцям на більшовиків винахідливо наклепала, німці більшовиків з України швиденько витурили. Але й самі насадили жорстокі окупаційні порядки: германці наказали помити київський вокзал шампунем та обмежили право населення лузати насіння лише в окремо відведених місцях, під дерев’яними навісами. Волелюбні кияни оті антидемократичні навіси в першу ж ніч порубали на дрова і лузали собі насіння й далі де собі хотіли – Україну не скорити!

Однак, нездатність керівництва УНР контролювати лузання багатомільйонним населенням країни насіння й тим паче організувати хлібозаготівлі на користь голодаючої Німеччини, призвели до падіння його авторитету в очах німців - ґенерал Ейхгорн вже й дивитися на тогочасних українських політиків спокійно не міг, а забачивши десь, наприклад, Голубовича, негайно переходив на інший бік вулиці. Або заплющував очі.

Так, при заплющених очах німецьких союзників, в УНР відбувся цирк... тобто державний переворот, у результаті якого до влади прийшли стомлені соціалістичною балаканиною депутатів Центральної Ради хлібороби на чолі з гетьманом Скоропадським. Вдячні хлібороби подарували німцям ешелони хліба, а Скоропадський рішуче взявся за діло облаштування неньки України і швидко навів тут взірцевий лад, анексував Крим та заснував Академію наук. Така антинародна політика гетьманського режиму викликала в душах Винниченка, Петлюри, Нестора Махна і Михайла Булгакова обурення й ненависть, терпець у них луснув, по всій країні починаються грабежі поїздів, хлібозаготівлі припиняються, ну й у Німеччині, звісно, розпочинаються голод та революція. Німецькі війська з України вимушено відступають, за ними під притулок кайзера Вільгельма поспішає й Скоропадський. Настрашений кайзер тікає від Скоропадського у Нідерланди, а в Петрограді Лєнін на радощах бігає по стелі Смольного, катається на люстрах і лякає Крупську істеричними вигуками “Свегшілось!”.

За всією цією катавасією з іронічним усміхом спостерігють галичани, яких завжди вабила дивовижна здатність наддніпрянців влаштовувати на рівному місці святково обставлені високодраматичні сварки. “Які прекрасні люди... Мусимо бути разом”, вирішив Євген Петрушевич та глянув на календар – наближався День Злуки, 22 січня 1919 року – а до свята ще нічого толком не готово. Взагалі-то переговори про Злуку Петрушевич починав ще із Скоропадським, розраховуючи, що вірні гетьману німецькі війська відіб’ють у польських друзів охоту заритися на Галичину, але гетьман якось надто швидко впав, чого чимало небайдужих українців йому досі пробачити не може.

Інша частина українців ніколи не пробачить ясновельможному пану гетьману кокетувань з добровольцями Денікіна, з якими він пробував затівати різні непристойні федарастичні ігрища, а взагалі-то Скоропадський один із основних претендентів на титул найбільш проклинаємого політика України усіх часів. І як він устиг нажити собі таку кількість лютих ворогів за якихось вісім місяців гетьманування, того ніхто второпати не може. Талановита людина. Але несамовито проклинають Скоропадського й упороті російські імперці і ця обставина репутацію гетьмана в очах патріотично налаштованих українців дещо поліпшує.

Однак, повертаймося в ЗУНР, яка на момент падіння Скоропадського встигла продемонструвати неабиякі успіхи у справі державотворення, в Західній Україні швидко сформувалися державні інституції, висунулися потужні й відповідальні державні діячі. Втрата Льовова за державницькими клопотами пройшла тими діячами майже непоміченою й уряд ЗУНР спокійно перебрався собі в Станіславів (Івано-Франківськ). Звідки невеличка делегація з 65 галичан й вирушила у Київ для офіційного оформлення Злуки.

Аж тут оговталися закарпатці, які, навіть будучи відірваними від Великої України, багато століть поспіль твердо й неухильно берегли головні традиції нашого народу: мову, віру, примусову гостинність, колядки та священний звичай всюди й завжди спізнюватися. Й на свято Злуки у 1919 році закарпатці вже були практично спізнилися, бо здогадалися провести в Хусті свої Загальнонародні збори, які висловилися за входження в Україну, лише 21 січня. Вірогідно, розраховуючи, що при тогочасних комунікаціях представники Закарпаття на запланований на наступний день Акт Злуки у Київ уже точно не встигнуть. А значить можна буде потім сказати "Пак ми дуже хотіли, айбо ни устиглисьме”.

Однак того дня своє слово сказали новітні технології – текст резолюції закарпатських Зборів передали з Хуста в Станіславів телеграфом, звідки урядовці ЗУНР вже й телеграфували своїй делегації у Києві. Тому керівники галицької делегації Лев Бачинський та Лонгин Цегельський вносили відповідні корективи у свої виступи вже піднімаючись по сходах урочисто оздобленої сцени коло пам’ятника Хмельницькому на Софійській площі. Бо саме їм випала можливість повідомити киянам, що не лише “Схід і Захід разом”, але й що “Закарпаття наше”. Трапилося це погожого зимового дня, 22 січня 1919 року, погода у Києві на вказівку Інституту історії НАНУ стояла неймовірно гарна, сонечко яскраво світило, а сяючі бані Софії та Михайлівського Золотоверхого гармонійно обрамляли дійство. Словом, декорації були те, що треба.

Похмурим був, здається, лише Винниченко, який з тривогою спостерігав за таємничим шепотінням Бачинського з Цегельським, до яких хитро посміхався Василь Стефаник. “Соціялістичної революції з тою западенською публікою не зробити” - сумно міркував про себе Володимир Кирилович, водночас скоса поглядаючи на підозріло веселих Петлюру й Коновальця.

Але неприємних сюрпризів того дня не трапилося, галичани свого рішення не змінили і долю проголошення об’єднаної держави у свої досвідчені руки рішуче взяв корифей українського театру Микола Садовський. Який і був головним режисером церемонії проголошення Злуки й за свідченням очевидців, то було надзвичайно високоталановите театралізоване дійство, яке не зіпсувала навіть пафосна й нудна балаканина Винниченка.

У трудах істориків ці події розібрані вже досить детально, відомі імена мабуть усіх головних учасників урочистостей, політичні погляди й переконання яких дослідниками вивчені також достатньо ретельно. Все це цікаво, захоплююче і повчально. Щоправда про те, що думали про себе, поглядаючи на сцену з тогочасними політиками прості учасники мітингу на Софійській площі – звичайні небайдужі громадяни – про це ми з вами можемо лише здогадуватися. Але, думається мені, наші здогади правильні.

Цілком поділяючи думку тогочасних небайдужих громадян про тогочасних політиків, дідусь все ж таки хоче їм усім подякувати. І політикам, і громадянам. Бо вони жили, працювали, боролися і воювали в умовах, які нам і не снилися. А якби Винниченко з Петлюрою могли з тієї сцени коло пам’ятника Хмельницькому зазирнути в 2018-й, то довідавшись, що нам не потрібно лавірувати між Антантою й Троїстим союзом, що німці з французами заодно, ще й підтримують Україну, яку підтримує навіть Польща, а США, Канада, Литва і ще багато країн шлють українському війську зброю, і що пришелепуватому московському царьку протистоїть по суті весь цивілізований світ, то вони б від заздрості й розчулення напевне розревілися...

І, мабуть, лише Михайло Грушевський би роздратовано блискаючи скельцями окулярів тицьнув пальцем у мапу, вказуючи нам на річку Дон. По якій же мусить пролягати спільний українсько-грузинський кордон. Де він? – Ну, не все одразу... всьому свій час, Михайле Сергійовичу 

Зі святом вам, друзі. З днем Соборності 

.
Редаговано в Понеділок, 22 січня 2018 18:51



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info