Мені хочеться написати вам щось добре і світле. Та якось не йде.

Я думаю про те, що рік тому пішов від нас Василь Сліпак, немов частина нашого колективного серця, вирвана наживо. І ще десятки хлопців з неземними очами.

Я думаю про те, що сьогодні я стояла і ховала сльози і дякувала собі за темні окуляри на півобличчя. Так, ця площа бачила багато чого, вона пережила війни і перемоги, протести, бійки, заміси, протистояння і ганьбу.

До всього що з нами сталося, я ніколи не думала, що доживу до тієї миті, коли воїнів, що повернулися з війни, дома зустрічатиме ворог на червоному килимку. Ворог, що стояв на антимайдані, який називає українських націоналістів фашистами. Ворог, який поставив на одну ланку з вояками муніціпалів з наїдженими животами і нагородив їх за невідомі подвиги. Ворог вручав подяки, ворог російською мовою розповідав бійцям, які мало не рік були під обстрілами, що війну розв*язали політики.

Я думаю про те, що 23-річна дівчинка зараз повертається додому у труні. І ще троє дітей не побачать свого батька.

Але ця площа ще побачить остаточну перемогу. Під бій головного годинника міста, з синім морем за обрієм (що ж ми його, дарма копали?). Це і є головна новина - вчора, сьогодні і завтра.

.
Редаговано в П'ятниця, 30 червня 2017 00:08



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info