В селі Дуліцьке...

lp2

В селі Дуліцьке практично неможливо вирости "тургєньєвською баришньою". Яка, в сраці, "баришня", якщо з удосвіта і до вечора купа роботи? В кінці семидесятих єдиною радістю стало колгоспникам, що паспорта давали, але Олюнінь батько так само зранку до ночі вкалував на фермі, а мати була ланковою. Тому все хазяйство було на Олюні. Кури, свині і корова з телям. Нема коли зітхати, попиваючи чай "ах, сад мой" треба поратися і хазяйнувати. Але Олюня, зачитуючись Тургєньєвим, Гончаровим і Чєховим ночами - умудрилася. Через ці нічні читання, вона в школі виглядала блідою і втомленою, завжди презирливо ставилася до сільських хлопців, мріючи про неземне кохання благородного дворянина з загадковою "руською" душею. Її по метриці звали Ольга але, враховуючи все вищеперераховане, інакше ніж Олюня не звав ніхто. Навіть класна керівничка, сувора математичка Килина Климівна. Батько матюкався, мати плакала, але Олюня вперто плюндрувала "руський язик", жорстко "гекаючи" і ставлячи українські наголоси і твердо попередила про те, що після школи поїде в "росію, в якийсь нармальний город" бо в неї душа і "ісканія". І поїхала. Правда не в росію, а в Донецьк. В ПТУ. Там знайшла собі росіянина і вийшла заміж.
В село приїздила рідко. Раз років на п'ять, або коли хтось з родичів помирав. Зрештою батьки померли, а в батьківській хаті лишилася жити молодша сестра з родиною і Олюня майже не приїздила. В 2014 вона приїхала влітку. В гості. Торкалася наманікюреною рукою нового паркану, сиділа з цигаркою в вишневому садку, зітхаючи "ах сад мой.." і обурювась на сестру Тетяну, яка тикала їй емальоване відро і казала "Пообривай вишні хоч! Бо шось по господарці робити, в тебе руки з сраки" "Ти нє панімаєш Таня, какой єта шанс для данбаса. Ета же вазможнасть стать чіщє, лучше, бліже к істочніку мудрасті вєлікай імпєрії" - проводила вона лагідну політінформацію сестрі. Правда лише коли зятя не було поруч, бо зразу по приїзду вона спробувала, але зять не двозначно нахилився за сокирою, пильно дивлячись Олюні в очі. "Дікарі" розпачливо сказала Олюня і замовкла. Вона побула тижні зо два і повернулася в Донецьк, незважаючи на вмовляння сестри лишитися. "Я нє магу, я єлє атсюда вирвалась із етава ада с єжеднєвнай работай"


Другий раз приїхала в 2016. Взимку. Приїхала тихо. Татко побачив їі вже коли вона чекала маршрутку на Київ. Повні торби замороженого м'яса, масла. Пляшки з олією. Яйця, кожне завернуте в декілька шарів газети. "Олюню, що це ти тут робиш, я й не знав, що ти гостюєш?" "Я нєнадолга" "О, диви скільки везеш додому із "страни вєчнай работи" А що роіся не годує нормально?" підколов батько. "Нє смєшно, Васілій, савсєм нє смєшно" сумно глянула Олюня на батька. "Та смішно Олюня, але ти не зрозумієш, їдь з Богом. Бережи себе. Бо ті руські душі чхати хотіли на твої "ісканія сєрмяжной правди". І перепакуй яйця, бо он на одному вітання з днем народження Бандери"
І допоміг завантажити клумаки в маршрутку.
А в кінці 2017, батько, повертаючись з лісу з дровами, зайшов в маленький магазин "Дубок" на краю села. За прилавком стояла Олюня. Без манікюру. Торгувала крамом.
- О, Олюня! Яким вітром.
- Переїхала. І не начинай Василю. 
- Що, "дух свабоди", уже не солодкий? Ісканія не вдалися? Як же ти в селі житимеш? Тут вкалувать тре, Олюню. 
- Хай він йде в сраку, той "мір". Знаєш, якби я не ледача була в юності, то нікуди би не поїхала. Там ледачим непогано жилося. Пільги шахтарям. Мій покойний чоловік же шахтарем був. А я й дня не робила. Все його зарплата, пенсія. А потім ці прийшли... Чого ми такі дурні, Василю? І там і тут. Там не понімають, шо тре робити і все буде. А тут не понімають, що ті.... вони правда думають що вони луччі за нас. В своєму гамні сидячи. Ти знаєш, що коли грошей не платили, то вивозили бочку з портвейном. Безплатно наливали. І всім ставало на все похєр. Стара, я Василю і ледача. Але коли прошлий год приїхала і зрівняла, то ... Я ж хохлушка і воно десь в жилах лишилося. І хоч не вмію Тетяні помогти, але хата ж наша, на двох. То осьо тут роблю. Хоч яка копійка. Зять псіхує. Тетяна вспокаює. А я мовчу.
Батько поїхав додому дістав книжку, подаровану мною, і повернувся до "Дубка" 
- На Олюню. Ти ж читати любиш. Почитай. За тиждень заберу, бо в мене на неї очєрєдь.
За тиждень Олюня чекала батька.
- Дочитала?
- Ой, Вася, це ж...
- Ага, не Тургєньєв, так.. 
- Вася її тре на донбасі роздавати, а другий том є?
- Є. На. На тиждень.
Батько пішов на зупинку, щоб їхати до мене і розказати про переселенку. І про те, як дав їй почитати "Історію Діда Свирида" 
Вони такі різні, як і ми тут, власне, але пам'ять їм повертається. І до Батьківщини і до мови. Якщо є можливість порівняти холодильники.

.
Редаговано в Вівторок, 23 січня 2018 11:11



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info