МАСІК ( частина 5)

dt

Він бив мене. Сильно і довго, аж доки рука не втомлювалась. Бив за все, що мені не вдавалось. Мама завжди мовчала. Ховала очі в хатній роботі і мовчала. Він переконав її, що виправляє помилку. Тобто мене виправляє. Бо то я в мами не вдалась. Доста, що маленька, хвороблива, вічно клопоти зі мною, то ще й лінива, непунктуальна, не хочу працювати над собою. І некрасива - гидке каченя, нащадок Квазимодо і Франкенштейна. В такої дитини жодних перспектив у житті не існує. 
Мама мовчала. Мама була красивою. Мама використала свій шанс у житті і вийшла за перспективного слідчого. Це було неймовірно, бо в неї була така доважка до біографії, як я, але мамі вдалось. 
Мама перебралась зі мною жити до нього . В розкішну квартиру, обставлену румунськими меблями і вистелену туркменськими килимами. З фікусом у вітальні і кришталевими люстрами. Мама народила йому Елеонору - найкрасивішу дитину в світі і за це він подарував їй пральну машину "Рига", нову праску і гарнітура з оніксом. Мама ходила з високопіднятою головою. 
Маму і Елеонору він любив. Мене контролював і постійно в чомусь підозрював. І постійно бив. Інколи авансом, наперед, щоб думала, перш ніж, щоб знала...
Ні, його підозри мали під собою ґрунт. Це він запроторив за ґрати мого батька. Батько побив до півсмерті голову колгоспу за те, що той закрутив роман з мамою на очах у всього села. Голова потрапив до лікарні, а батько - під слідство. 

Мама їздила до райцентру, возила передачі, оббивала пороги в головихи, бігала за міліцейським начальством. А потім і за ним - слідчим. Це він провадив батькову справу.
Спочатку мама брала мене з собою, потім лишала на бабцю і їхала сама. Потім почала затримуватись на день, на два. А потім батька засудили на вісім років колонії загального режиму, а мама позбавила його батьківських прав, оформила розлучення і вийшла заміж. 
Він любив її. Справді любив. Носив квіти і носив на руках, возив на ринок і на море. Дарував усе, що хотіла і ще зверху. Малу Елеонору він обожнював, боготворив і божеволів, коли в неї лізли зубки, траплялась гарячка чи подряпинка.
Я росла і мріяла жити, як мама. Щоб мене носили на руках, любили, задаровували. І не били.
Я вам не казала? За перші свої великі гроші я зробила пластику. В Німеччині. Я хотіла бути красивою. Як мама.
Мене він ненавидів. Наче передчував щось. 
Тато з восьми років відбув п'ять , вийшов на волю, побачив синці на моїх ногах, розбиті губи і зламане перенісся, спитав у мене, як я навчаюсь і чи мене не ображають в школі, подивився крізь маму кудись у небо і пішов. І пішов.
- Тато називається... - Презирливо сказав він, коли ми вечеряли. - Від таких треба тримати дистанцію. ВІд них всього можна чекати. Не люди, а страх...
Як у воду дивився. Другого дня тато перестрів його з роботи і побив так, що тато отримав п'ятнадцять років "строгача", а він - інвалідного візка і страх перед тим, що мама його покине.
Найбільше він боявся, що мама піде і забере Елеонору.
Мама не пішла. Вони домовились. Мама лишилась із ним, але періодично кудись зникала на кілька днів. Тоді мені доводилось вислуховувати довгі промови про тяжкі наслідки жіночої легковажності. Мала Елеонора прозивалась на мене: " хвойдюля" і "курвеюля", він сміявся. 
Коли мама поверталась, він дивився на неї і плакав. А, коли йшла знову, питався:
- Ти ж не назовсім, правда.
- Не знаю, - відповідала мама. 
- Скажи, що не назовсім, - просив він. - Чесно скажи.
- Як на суді кажу - не знаю, - відповідала мама і йшла, гримнувши дверима, зникала у вечірніх сутінках. 
А одного дня мама не зачинила за собою двері. І сутінки вповзли до квартири. Раптово захворіла Елеонора. Отруїлась в садочку. 
Він сидів під дверима реанімації, стиснувши ручки візка, сліпими очима дивився на ті білі двері і шепотів, наче повторював перед іспитом, пересохлими губами то статті Кримінального Кодексу , то якісь, лише йому відомі молитви.
З білих дверей винесли чорну звістку: мала померла. Він завив. Не вовком. Не знаю, який звір може так страшно, так надривно вити. Мама стояла тиха і спокійна. Він, коли перевив, обізвав її вбивцею Елеонори і прокляв. Мама якось хижо подивилась на нього і пішла.
Коли я довезла його на візку додому, мами вже не було. Речей і коштовностей не було. Навіть, італійського посуду на кухні. І грошей у сховку не було.
Він знову вив. Приїхала швидка - сусіди викликали. Вкололи йому щось, воно не діяло. ВІн метався візком по квартирі і голосив страшно і тривожно. Зазирав у всі закутки, наче шукав там когось. Маму, чи Елеонору?
Я не знала, що мені робити. Стала прибирати розкидані малою іграшки. Він влетів на своєму візку:
- Не чіпай! Ти, потворо! Не торкайся!..
І заплакав. Чоловіки так не плачуть. Я тоді зрозуміла, що чоловіки так не плачуть. Згадала звуки зі спальні, котрі лякали мене крізь сон. Тоді, коли мами вдома не було. Коли він не дозволяв мені допомогти йому лягти в ліжко. Коли сам навзнак вистрибував із візка, плутався у величезній пуховій ковдрі і, незграбно скорчившись, пробував сам собі накрити нерухомі ноги. 
Він тоді теж плакав. Терпів, чекав, поки я засну і плакав. Напевно, зарившись у подушку. Щоб я не почула. Ні, не я. Щоб не розбудити Елеонору...
Ми вдвох ховали її. Аж через тиждень. Бо йшло слідство і тіло не видавали. Слідчі так і не вияснили звідки в садочку взялась щуряча отрута і яким чином мала її могла наїстись.
Ми стояли над маленькою домовиною. Поруч були якісь люди, хтось пробував сказати щось втішне. Бабуся з сусіднього під'їзду розказувала про ангеликів, котрих Бог забирає до себе на службу.
А я стояла і думала: любила я малу Елеонорку, чи, все-таки, ненавиділа. Відповідь, як труна в могилу, повільно опускалась в серце. В холодне серце. Мені було байдуже. Все було байдуже: мама, тато, він, люди. Мені байдужа була Елеонорка і байдуже було те, чи була вона взагалі, жила, чи не жила. Я пригадувала, що мені було все-одно: сміялась вона, чи плакала, розмовляла, гралась, спала, просила казочку, забивала коліна. 
І, коли її не стало - мені було байдуже. Наче з мене вибили, витріпали всі почуття. Як туркменський килим тріпачкою.
- Ти мене ненавидиш, правда? Я не любив тебе - раптом спитав він.
- Ні, - чесно сказала я. - Мені байдуже.
Мама так і не повернулась. Ні до нього, ні по мене. Дні спливали осінніми дощами, ходили туманами і облітали з календаря, наче листя. Він чекав. Я - ні. Знала, що вона не повернеться. Красива. Краса врятує світ. Який? Якийсь мама рятувала...
А він їздив на візку сивий і сірий, як ті тумани і стікав осінніми дощами. І плакав з ними ночами. Мені було однаково.
Я тоді школу закінчувала. Десятий клас. Перед Новим роком він сказав:
- Давай поставимо ялинку, Юлю...
- Навіщо?
- Не знаю. Свято, наче...
Ялинка блимала вогниками, ми "Шампанське" відкрили. Торт "Золота осінь", пам'ятаєте, такі колись виробляли, порізали, "Голубой огоньок" дивилися. Надворі періщив геть не новорічний дощ. Наче стукався в шибки і просився до квартири. 
- Юлю, в тебе хлопець є? - спитав він.
- Ні, - відчеканила я.
- Юлю, якщо буде , любити його. Ти знаєш, що таке любити?
- Ні. Я на юридичний вступатиму, - навіщось ляпнула.
- Добре, - сказав він. - Але, де б ти не опинилась - навчись любити...
Вранці його не стало. Зупинилось серце. А в мене в вухах досі стоїть оте "Навчись любити..." Наче дощ новорічний ще тоді затік на барабанні перетинки і дріботить там. 
Елеонорці добре. ЇЇ Бог ангеликом служити покликав. Бо її любили. А я була неприємним , некрасивим доважком до мами. Як п'яте колесо до воза. 
Мала пішла на небо швидко. Там така тричі смертельна доза була отрути...Пішла...
А мене тепер через терня волоком тягнуть до пекла. Я знаю за що. Любити не вмію. Ще відтоді не вмію...
Та щуряча отрута. Бабця в селі нею діри в погребі засипала від гризунів...
 
.
Редаговано в Середа, 15 червня 2016 08:23



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info