МАСІК ( частина 6)

dt

Будь-який винесений вирок можна оскаржити в суді вищої інстанції. Завжди можна знайти нові обставини справи, відшукати нові докази, вмовити когось авторитетного і відомого про взяття на поруки і вибудовувати захист. В кінцевому варіанті можна просити про помилування в Президента. 

Коли твоє життя знаходиться в юридичній площині, що б ти не накоїв, шанс знайти пом'якшуючі обставини і замість терміну отримати лише переляк і людський осуд завжди є. Бо суддя - теж людина.
А коли суддя... Ну, ви розумієте? Коли вам виніс вирок той Суддя. І ваша справа більше не розглядається, а вирок оскарженню не підлягає...
Я от не знаю: в мене ще триває досудове слідство, чи я вже відбуваю покарання. Я проводжу дізнання, ставлю питання і сама на них даю відповіді. Собі.
Я живу і не живу одночасно. Мені страшно і я вже нічого не боюсь. Мені винесли вирок, без слухань, без адвоката, без судових дебатів, максимально строгий вирок. І термін призначили. Довічний. 
А потім, з якогось дива, надали останнє слово.
Слово - Бог, правда ж? Отже слово - вище за терміни і вироки. Чи слово - адвокат? Сумлінний адвокат, котрий, навіть, за безнадійних обставин намагається змінити вирок. Чи самого підсудного?
А люди не міняються. Я знаю, що люди не міняються. Змінюють тактику, стратегію поведінки, обставини і ситуації. Але самі лишаються такми ж, як і були.


Мама з'явилася на вручення атестатів. Красива, як королева і холодна, бо Снігова. Мама була вагітна двійнею і гордо несла перед себе великого живота, а попід руку трималась за товстого, лисого опецькуватого чоловічка. Чоловічок лупав на мене нездоровими бляклими очима, голосно сходив астматичним диханням і тиснув мою долоню липкою пітною рукою, вітаючи із золотою медаллю. 
Новий директор "Міжрайбази". Я чомусь уявила, як мама зачинає з ним оту двійню, що в животі в неї, і мені стало гидко, аж сльози на очі навернулись.
Чоловічок дістав із обвислої кишені штанів картатого пожмаканого і давно не праного носовичка і запропонував ним втерти очі. Мене знудило.
- Хто ж п'є шампанське перед балом?- дорікнула мама.
Вони зайняли собою всю квартиру. Затіяли ремонт і зміну обстановки. Поміняли сантехніку, переклеїли шпалери, старі румунські гарнітури замінили на нові, теж румунські, темно-вишневі і поліровані, забили їх кришталем всередині і заставили статуетками напівоголених німф зверху. В квартирі з'явились розлогі дивани, м'який куточок в кухні і товсті килими на підлозі. Вони вили родинне гніздечко, як двоє товстих пінгвінів перед кладкою яєць: стягували і обкладались усім, чим було можливо розжитись на "Міжрайбазі".
Мама вимагала, щоб я називала її пінгвіна Степан Спиридонович. Особливо на людях. Бо директор "Міжрайбази" - то найважливіша фігура в районі.
І ще вони були проти, щоб я вступала до інституту.
- В мене посада комірника гуляє, - казав пінгвін. - Який інститут?
- Юлю, то хороша робота, - вторила йому мама. - Комірник завжди може підзаробити, щодня - розумієш? Бо всі хочуть щось "дістати".
- Я хочу вчитись, - заперечувала я. - Я хочу бути адвокатом.
- А я маю таку відповідальну і хлібну посаду віддати чужій людині? - обурювався пінгвін.
- Самі спекулюйте своїми товарами.
- Як ти смієш, невдячна? - кричала мама.
- Вчитись вона хоче! - вторив їй пінгвін. - Хочеш смачно їсти і спати на м'якенькому - працюй.
- Не смійте мені вказувати! - відповідала я. - Ви мене не виростили. Де ви були досі?
- Що? Ти хоч день була голодною, на землі спала, листям накривалась, боса по снігах ходила? Ні! Жила, як у Бога за пазухою. А хто це зробив? Не я? Ні, доню, то я тебе прилаштувала в тепле місце. В хорошу квартиру з надійною пропискою, з усиновленням. Чи ти хотіла б до баби в село? Корови, свині, городи, руки в мозоляках і спина в горбах... Ти про це думала? І зараз я тобі добро раджу - йди комірником.
Вони сховали мого атестата. І казали міліціонерам,котрих я викликала, що не брали і поняття не мають, де він міг засіятись - ремонт же в хаті, поспішають, на двійню чекають. 
Мама дивилась на мене чорним докірливим поглядом, а пінгвін вибачально кректав. Яка прикрість, мовляв: хвалилась золотою медаллю всім та п'ятірками - от і засіявся десь. Нічого - знайдеться. А ні - то наступного року вступатиме дитина, не хлопець же - в армію не заберуть.
Міліціонери покивали головами, дошепотілись про щось із пінгвіном. Про щось, що лежало в гаражі і було дефіцитом. І пішли. 
А я стояла серез коридору і плакала. 
Мама відважила мені гучного ляпаса по обличчю.
- Засранка!
Виробити нового атестата було надто складно. Час біг швидше, ніж писались папери. І - так: директор "Міжрайбази"... Я пішла працювати комірником. До наступного літа.
Мама народила двійко хлопчиків. Петрика і Павлика. Двоє крихітних ангелят хотіли бути богами в її житті, не давали їй спати, вимагали грудей, сухих пелюшок, на руки і напоказ всьому світові. Мама перев'язала груди еластичним бинтом.
- А кому я буду цікава з обвислими грудьми? Нізащо! Хай село годує груддю.
Мама не справлялась з малими. Не встигала готувати пінгвінові його улюблений беф-строганов з картоплею "Дофін".
Молоко вперто набиралось у грудях і протікало через бинт. В квартирі пахнуло кислим і запісяним. Діти то поодинці, то дуетом кричали і пхинькали. Мама змарніла і стала дратівливою. А згодом якось апатичною, відсутньою. Ходила і, наче робот, виконувала хатню роботу. Єдине, що її радувало, вечірні прогулянки в парку. До них вона готувалась, ретельно фарбувалась, підбирала одяг і парфуми. Ми з пінгвіном лишались бавити малих, а мама йшла до парку, наче виконувала щоденний урочистий ритуал.
Робота моя не була важкою. Товар прийняти - товар віддати, підписати накладні і розхідні ордери. Решту робочого дня я читала і готувалась до вступу. Це засіло в мені. Я хочу, я повинна, я мушу...
Він приїхав по холодильника. З талоном на його отримання від районного військкомату і купою паперів з різних установ, котрі свідчили, що йому потрібен холодильник і він має право його придбати за пільговою ціною... Афганець. Без обидвох ніг і руки. На візку приїхав. Молодий, а волосся біле, як у старого, очі темні і болючі, обличчя пошрамоване. Його дружина вагітна привезла, зовсім дівчинка на вигляд. Крихітна, тендітна, аж повітряна. Руками маленькими, з чорним під нігтями ледве впоралась із візком на нашому подвір'ї. Ще й дощ тоді падав. То вона чоловіка на візку плівкою накрила, а сама так ішла, простоволосою, в пальтечку старому сірому, в розтоптаних черевиках. І хустка, сіра така хустка, що їх тоді старі жінки одягали, на шиї зав'язана.
- Так! - діловито скомандував пінгвін. - Ти їм даєш підписати накладну на отримання, але гроші не бери. Скажи хай прийдуть наступного тижня. Нема, мовляв, ще їхнього холодильника.
- Як нема, якщо є. Он стоїть на складі. І всі папери на нього є. І машина чекає.
- Немає! - відрубав пінгвін. - Підписують і відправляй. А на того холодильника в нас інший купець є. Він йому більше потрібен.
-Тобто? - спитала я.
- Тобто в нього є що в той холодильник класти. А цим...- Пінгвін скривився презирливо. - Цим холодильника не треба.
- Не можу! - сказала я. - Це злочин за законом. І свинство за мораллю.
Я виписала їм того холодильника. Ще й допомогла повантажити на машину. Афганець якось сумно і вдячно на те вседивився, а його дівчинка-дружина аж світилась від радості. Коли холодильника і самого афганця повантажили на машину, вона так якось хвацько викрутила мокре волосся від дощу, весело засміялась і застрибнула до кабіни, наче везла додому не звичайного холодильника, а велику коробку щастя...
Мами вдома не було. Пінгвін сидів у фотелі, тягнув пиво з пляшки, дивився "Очевидне-неймовірне" і ногою колисав дитячу коляску.
- Ну, що : зробила добре діло, так? Совість чиста? Нічого не заважає?
- Так не можна, - відповіла я.
- Не можна? - пінгвін підірвався, як ошпарений. - Не можна - кажеш? А підставити мене перед Миколою Йосиповичем можна? Ти знаєш, хто такий Микола Йосипович? Ні? А це начальник "Автоколони". А я його зятеві обіцяв пільгового холодильника. Пільгового литовського холодильника " Snaige": розумієш? А він мені транспорт і двісті карбованців. А ти що зробила? Пожаліла каліку? Справедливість допильнувала? А відповідати за твою справедливість хто має? Я! Я тепер, як обісраний, перед Миколою Йосиповичем, розумієш? Я - людина, котра слова не тримає! Я - гімно тепер в його очах. А ти біла і пухнаста? Ні! Так не буде!
Він пітнів і червонів, метався і крутився кімнатою, як слизька неоковирна дзиґа. А потім хижо зблиснув очима, вхопив мене за руку і повалив на ліжко. Я виривалась, я кричала. Він затулив мені долонею рота. Я вкусила його. Він засичав, смикнувся, а потім наліг, навалився на мене всім тілом.
- Не вийде, мала! За все треба відповідати!
Я знову спробувала вирватись, кричала і кусалась. Він навідмаш вдарив мене по обличчю. Раз, другий, третій. Бив , аж поки з носа не потекла кров. Діти прокинулись і собі заплакали. Він не звертав на них уваги. Тримав мої зап'ястя однією рукою, другою шматував на мені одяг.
- Ось так, моя маленька! Ось так, моя справедлива дівчинко! Мій захисник калік і знедолених! - підбадьорював сам себе. - Ось так ми будемо платити борги і відповідати за вчинки. Дядя Сьопа добрий, він нічого поганого не зробить дівчинці. Не пручайся - то і боляче не буде.
Я смикалась під ним, кричала і захлиналась кров'ю з розбитого носа. Кликала маму на допомогу. А він сміявся, лапав і стискав липкими пальцями мої груди, боляче вгризався в них зубами.
- Мама, мама - казав. - Знаєш, як твоя мама ту справу любить? І ти полюбиш. Яблучко від яблуньки...
Крізь його примовляння я чула, як Петрик і Павлик заходились переляканим плачем в колисці.
- Діти, - прохрипіла я.
- Дітей не буде! Не бійся!
Він трохи підвівся наді мною, стягнув із себе майку і штани.
- Фе! Яка ж ти негарна і вся в крові, - сказав і зоходився витирати мені обличчя своєю пітною майкою. Майка була липка і огидно смерділа. Мене знудило.
- От бридота! - Прохрипів він. - Нічого по-людськи зробити не може.
Вхопив величезну, свою улюблену, подушку і притиснув нею мою голову.
Я не мала чим дихати. Подушка була сільська, пір'яна, важезна. Наче напхана не пір'ям, а чиїмось важким життям. Я не могла ні кричати, ні пручатись. 
А він рвучко відпустив мої зап'ястки, закинув ноги собі на плечі і так само рвучко, з переможним вигуком увійшов у мене...
Темна пелена затулила очі, темна ріка хлюпала в очах і виливалась через береги в темний простір. Шкарубка гілка тислась до лона, наче то було лоно землі і вона пробивала в ньому темне джерело. Біль ходив колами тілом. Наче тіло було водою, в нього кинули гілку і коло йдуть і йдуть, і ніяк не можуть зупинитись. Бо десь там глибоко - джерело болю. Крові. Долі.
- Ну, як, мала? 
Він відкинув подушку і дивився на мене очима хижого звіра.
- Відпустіть, - тихо схлипнула я.
- Е, ні, мала! За все треба відповідати! Ти мене підставила по повній програмі. По ній же і відповісиш.
Звір ще не вгамував свою хіть. Звір вимагав продовження.
Він підтягнув подушку, перевернув мене на живіт.
- Знаєш, що в нашому світі роблять з тими, хто пересирає комусь справу? Не знаєш? Їх "опускають". Через сраку. А тебе ми "опустимо" через ніжну рожеву попу.
І знову біль. Біль і кола перед очима. Темні, чорні кола. Біль дерева, котре хижа блискавка розпинає і розчахує надвоє. Вгризається своїми кострубатими, жалючими щупальцями. Не вирвешся, не врятуєшся...
Він важко сопів. Був весь мокрий, липкий від поту, з посоловілим хтивим поглядом. В тому погляді блищав холод і іскрились хижі вогники.
- А ще, мала, є прекрасна штука - французький цьом. Мінет називається. Мати твоя його робить - закачаєшся. От за що люблю її - то за мінет. Як присмокчеться часом... Знаєш: як теля до цицьки. В тебе має вийти. Давай! І не подумай кусатись!
Він вдарив мене в обличчя, пальцями розімкнув зціплені зуби, зарухався, завібрував.
- Давай, давай, мала! Не кривись. Я ж маю кудись кінчити, нє?
Блювати не було чим. Біль, жах, огида і сором. І над усім цим переможне кректання і сморід вдоволеної хіті самця...
- Давай приберись і тут прибери, - сказав так спокійно, наче щойно нічого не сталось. - А то мати прийде - ще подумає хто-зна що. 
Спокійно одяг штани і майку і заходився коло малих.
Мама прийшла далеко за північ.
- Чого морда запухша? Плакала?
- Мамо, - я кинулась до неї, вхопила за руки. - Степан Спиридонович мене зґвалтував.
Пінгвін хижо блимнув очима і плюнув на підлогу.
Вона з огидою подивилась на мене:
- Не зґвалтував, Юлю. А був першим мужчиною. Радій, що Степан Спиридонович, а не якийсь шмаркач, від якого ще й залетіти запросто можна і досвіду ніякого. А Степан Спиридонович хоч гарно і не боляче це зробив. Правда ж?
Я відчула, як з тріском ламається земна вісь і планета провалюється в чорну діру.
- Правда, - прошепотіла.
- З тебе вийде добрий адвокат, - сказав пінгвін.
Він помилився. Я вже тричі на шальках зважила мотиви і докази, сформулювала і зачитала вирок. Я вже була суддею...
***
- Що я маю робити? Що я маю робити сама одна в цьому світі?
Мама ходила кімнатою і то заламувала руки, то обхоплювала ними голову.
- Ти не сама, - сказала я. - В тебе є Петрик і Павлик. І ще ж хтось є. Заміж вийдеш.
- Немає в мене нікого! 
Ми вчора поховали пінгвіна. Степан Спиридонович напередодні відзначав вдалу оборудку з кольоровим телевізором, перебрав зайвого, невдало ліг на ліжко і задихнувся від браку повітря у власній подушці. 
Не зовсім класичний, але стовідсотково нещасний випадок, через необережне поводження з необмеженою кількістю алкоголю.
Мами не було вдома, а я до іспитів готувалась і Петрика з Павликом гойдала в колисці. 
Коли увійшла до спальні, він уже не дихав. Лежав посинілий і дивився скляними очима в стелю.
Що? Синці на зап'ястках? А вони на кухні з Миколою Йосиповичем силою мірялись. П'янючі були - страх які п'янючі...Ледве до ліжка дістались. Так і попадали, не роздягнувшись, а Степан Спиридонович ще й обличчям в подушку...
То вони пили щось таке імпортне, не наше. Коньяк, чи бренді.З Франції. Кажуть: в тій Франції щось таке виробляють...
Коли зняла йому з голови подушку, намацала щось тверде під наволочкою. То був мій атестат...
- Нікого в мене немає, - повторила мама. - Кому я потрібна з купою дітей? Ой! Нудно мені, темно! Що я маю робити? 
Мама стояла коло дзеркала, придивлялась до відображення і теребила кінці чорної з люрексом хустини.
- Ні! Я ще так нічого. Я ще щось вигадаю...
- Тобі пасує чорне, мамо...

.
Редаговано в П'ятниця, 17 червня 2016 11:00



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info