МАСІК ( частина 7)

dt

Ви маєте маму? Вам добре. Моя розчинилась у часі і просторі. Разом з Петриком і Павликом. Двоє ангелів. Носії хреста. По факту народження, коли Інь та Янь розмиті до кровної жертви на пологових столах.
Я вже не вірю, що була якась інша кровна жертва, окрім народження. Якби Бог помер на людській хрестовині, а потім воскрес, він би не допустив культу страждань і смерті. Він же був людиною, не лише Богом. А людина намагається забути біль, страхи, відчай. Чи Богові було настільки важливо, щоб люди жили не його приходом у світ, а страсними муками і смертю? 
В цьому щось є, правда? Дивіться: ми, по великому рахунку, можемо померти, як завгодно. Від хвороб, війни, голоду. Від життєвих дрібниць і великого кохання. Можемо дожити до природньої смерті, а можнмо самі вибрати момент і піти з життя. Смерть різна. А народження - у всіх однакове. Крики породіллі, крики повитухи, крики новонародженого. І кров. 
Коли перерізають пуповину між матір'ю і дитиною, йде кров. Дитина кричить. То голос крові, так? Кровна жертва світові і зв'язок між матір'ю і дитиною.
В нас з мамою не було зв'язку. Не було пуповини, напевно. Я завжди кричала. Мовчки. Бо за крик мене карали. Я кричала до мами очима, серцем, душею. Вона була такою красивою. Як Мадонна. І я молилась на неї і молилась до неї. Любові просила. Тепла хотілось. Отого тепла, знаєте: коли мама обійме - і світ тобі посміхається.
Мама була холодною. Красивою і холодною. Як ікона. Молись, не молись, цілуй, не цілуй - їй байдуже. Вона - мама, вона - свята і возвишена. Святі не чують голосу крові.
Я теж стала красивою. І холодною. І переконала себе, що все, геть усе, що було до того - моя особиста хресна дорога. Після неї - я вже свята. І маю право. Судити, розпинати, вмивати руки і знову виносити вироки і призначати терміни.

Люди - такий дріб'язок, розмінні монети в кишені Бога. Суддя - не Бог. Але є Система. ЇЇ після Бога вигадало людство. Після того, як зрозуміло, що Бог не справляється з правопорядком. Він - милосердний суддя, схильний карати - милуючи і караючи - помилувати. Система не приємле подвійних стандартів. 
Всесвіт надто великий і хаотичний. Поки Бог вагається, творить і оперує стихіями, Система працює. Закон і справедливість. І сліпа Феміда. Удар молоточка - рішення прийнято. 
До рідного міста, вперше після всього пережитого, я приїхала 31 серпня через десять років. Наприкінці 90-х. Зупинилась в обшарпаному готелі - інакшого не було. Ходила старими вулицями, дихала гарячим повітрям і майже переквітлою матіолою. Стояла на містку над річкою, слухала перешіптування хвиль з очеретом. 
Я тоді ще вміла посміхатись Богові і лелекам над плавнями. Я дивилась, як Бог малює вечір на заході сонця, слухала, як гупають в садках перестиглі спасівки, наслухала бджіл над гречкою. Так кумедно було чути, як директор школи бідкається, що буде завтра, якщо піде дощ і лінійку доведеться проводити в спортзалі, а там фарба не висохла на підлозі . І, взагалі: у всіх школах вже є комп'ютерні класи, а в них кабінет інформатики з двома мертвими системниками і одним сліпим монітором. Та ще старенький гучномовець не працює. Та ще тюлі з учительської непрані. А хто мав їх прати, коли вчителі і батьки, як перелітні птахи до ирію, на заробітки в теплі краї полетіли? А в класі християнської етики миші коровай погризли. Той, що завтра мали ним гостей на лінійку зустрічати...
Я спитала в директора: скільки потрібно, щоб усе привести до ладу. Він махнув рукою спочатку. Мовляв, пані, не заважайте - і без вас голова тріщить. Я дістала сто доларів. Він довго розглядав їх , повертав до сонця, а потім попросив ще на світильника в роздягалку, реактиви до кабінету хімії і двоє граблів, щоб горнути опале листя. Дала. Це ж моя школа.І мій директор. Хоча, про це я йому не казала.
По обіді дивилась, як він тремтячими руками міняє ті долари у базарних валютчиків і купує додому перегріті на сонці оселедці з пластикового відра, завакуумовані польські сосиски, кімнатні тапки, краватку з пальмами і два "Чупа-чупси". А потім прицінюється до блакитної вагонки і змішувача, стилізованого під телефонний апарат.
Я їх не впізнала. Відчула. Аж затерпла вся. Голос крові забухкав у вухах, дзвонами розірвався. Відлуння вдарило в очі червоним, запекло і заболіло.
- Бабцю, бабцю! Ми будемо все робити, ми підемо до Галатія на ферму, будемо дрова з лісу носити.
- Бабцю, купіть нам портфель. Один на двох. І пенал з черепашками-ніндзя. 
- І все. Ми в старому походимо, не порвемо більше нічого...
Петрик і Павлик. Боже!
Бабця терла між чорними пучками старенького гаманця і дивилась в небо. Певно, питалась в Бога поради. Бог мовчав. 
А в мені отой голос. Бух-бух! Бухгалтерія ж в тебе, Господи!
Їм було по дванадцять. Їхні ровесники в Києві вже мали мобілки і пейджери. А вони мріяли про пенали і портфеля на двох.
Вони були золоті. Вигорілі на літньому, простоволосому сільському сонці, стрижені майже під нуль, з таким золотистим пушком на головах, з ясними очима і спрацьованими руками. Темними і порепаними руками сільських дітей. Котрі при бабці ростуть.
Я не бачила нічого. Я бігала з ними пообіднім ринком і купувала, купувала, купувала. Не приміряючи. На око. На виріст. На відпущення гріхів.
Богородиця ходила за мною і шепотіла:
- Пані! Та що ж ви таке творите? Та ми ж за вік вам того не відробимо. Пожалійте дітей. Не треба їм дармовизни. Від неї душа гине.
- Я від душі, бабцю. З любові.
- Від любові люди таке не роблять. Любов спокійна і розважлива. А ви, пані, як вихор. Не накличте біду на малих, прошу . Їм і так важко. Вони без мами ростуть, бачите?
- Тепер легше буде, - відповідаю. - Я їм за маму буду. І за тата. Зараз таксі візьмемо, довезу вас додому. Тепер все добре буде.
-- Це ж яка темна сила вас на таке добро направила? - спитала.
- Мама, - кажу їй.
- Недодала вам любові колись. Чи померла? Що ж у вас за мама така? Хай вас Бозя благословить! Хай віддячить сторицею.
Я зупинилась. Нитка Аріадни з лабіринту мого життя змоталась у клубок і стала в горлі. Я поставила великі картаті сумки, вхопила її за руки, стала цілувати їх. Чорні, зашкарублі руки, грубі, гарячі, найрідніші, солоні. Сіль землі.
- Бабцю, бабцю моя рідна. Я ваша внучка. Я - Юля...
Відштовхнула. Маленька, напівзгорблена, ледве душа в тілі тримається. Вона штовхнула мене з такою силою, наче відкидала все своє збідоване, спрацьоване життя. Наче я була змією, котра в душу пролізти намагається.
- Відійди! Ти - повія! Хвойда! 
- Бабцю?!
- Нема в тебе бабці! Нікого нема в тебе! Люди! Люди! Рятуйте!
- Бабцю?!
- Ой! Боже! А вона матір покинула, по світах тинялася, по курварнях грошей заробила, а тепер приїхала - і вже вона добра! Мати з двома дітьми лишилась, а вона робити не хотіла, пішла в курварні хлопам манду продавати! А тепер гроші має - і вже вона добра! Внучка! Та щоб ти радості в житті не діждала! Щоб ти світу Божого не бачила! Та щоб тобі на старість води не було кому подати!
Світ плив мені в очах червоним. Голос крові плив. 
Бабця вхопила хлопців за руки:
- Діточки, ходіть. Додому поїдемо. Ой, лишенько ви моє!
- А портфелі, бабцю? А все оте, куплене?
- Та хай та курва ними подавиться! Хай запхає їх в те місце, яким ті гроші заробила! Таксі вона візьме! На хлопах їздила, має гроші...
Бабцю! Мамо! Богородиця і Магдалина! Нащо ви так? За що? Хто вам таке сказав? Бог? Душа? Серце підказало? Мамо, де ти?
В старому облупленому готелі тої ночі вони так і прийшли в мій сон. Бабця і двоє золотих янголів з порепаними долонями. Тримали в них сіль і погризений мишами коровай з кабінету християнської етики. Директор школи наливав хімічні реактиви у відра з живими блискучими оселедцями. Оселедці чорніли, били хвостами об стінки відер і безголосо розпачливо кричали. А містком, викладеним із блакитної вагонки ішла мама у вінку з туї та кульбаб і посміхалась...
Вони не доїхали до села. Бабця, Петрик і Павлик. Остання маршрутка у вечірніх сутінках намертво застигла на залізничному переїзді . Старезна маршрутка зі старими людськими страхами. І швидкісний експрес...
Я ховалась у верболозах за цвинтарем. Їх ховали, а я ховалась. Мами на похороні не було. Вона потім приїхала. Коли жінки з села домивали посуд після тризни. Красива, холодна, практична. Таксі чекало на неї біля воріт. 
Мама дістала пакуночка між іконами в кутку, вкинула його до сумочки, вийняла з серванта фотографії діда і бабці. Відчинила скрипучі двері шафи, найшла там якісь відрізи тканини, тюль. Згребла те все в оберемок і віднесла до машини.
- А де мама фото малих тримала? - спитала в когось. 
Люди мовчали. Жінки мовчки домивали тарілки коло криниці, чоловіки курили. Хтось із них плюнув під ноги і вилаявся. Мама поїхала.
- От же ж людинонька! - озвалась одна з жінок.
- Блядюга, - підтвердила інша.
- І дочка в неї, та що від нашого Миколи... Ну, що в тюрмі зігнив через цю профуру... То, кажуть, дочка по борделях в Києві підробляє.
- Яблучко від яблуньки...
Голос крові замовк. Я зі сльозами виливала спогади. Голодне студентство, сірий гуртожиток, зазубрення і виживання. Чужий одяг, казенна їдальня початку 90-х, чужі закрутки, хліб з маргарином в неділю. Програма по обміну студентами. Чікаго. Жити! Видряпатись! Вижити! Навчання, практика, підробіток на заправці, паралізований хлопчик в памперсах, паралізована бабуся в памперсах, паралізований собака в памперсах, котрого потрібно доглядати, бо його люблять і не можуть приспати. Паралізоване життя в країні після повернення. І жодного життєвого памперса. І любові нізвідки не дочекатись. І не люблять, і не присипляють...
Коли село заснуло, пішла на цвинтар. Впала біля трьох свіжих горбиків. Плакала і перебирала ті грудочки землі на могилах. Сльози капали і капали. Де тільки й брались? Змішувались із цвинтарною глиною і корінцями маргариток. 
"Ото, напевно, бог так і творив світ". - подумала. " З праху земного і сліз солоних . Тому й сіль землі..."
Наді мною вітер носив важкі хмари. Вітер пахнув туєю і маргаритками і осінню. Носив у повітрі перші опалі листки і прохолоду.
Коли виплакалась, викричалась німим криком, встала з землі. З-за хмари виглянув перестиглий вересневий місяць. Зблиснув світлом, наче відблиском життя, і сховався. Але я встигла в тому відблиску побачити. Встигла.
На хрестах не було фотографій Петрика і Павлика.
Мама...
.
Редаговано в Неділя, 19 червня 2016 17:34



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info