Жив-був Водяник.

bg

Знову архівне)))
#чтивонаніч
#казкивідБоді

Жив-був Водяник.

Може правда, а може й вигадка, але старі люди розказували, що живе в тих краях сила нечистая. Ну, як нечистая, бояться її дуже, це так, та хто там насправді живе, того ніхто не знав і не знає...
А жив там самий звичайний Водяник. Його домівкою було невеличке, затишне лісове озерце, сховане в самісінькому серці дрімучого лісу і оточене з усіх боків непрохідними хащами. Жив він там так давно, що і сам не пам'ятав, коли перебрався сюди з Мертвих боліт, що знаходяться там, аж за Чорним лісом. А туди колись прийшов з-за Скляних гір, де кілька століть просидів у затхлій трясовині між двома річками, назв яких Водяник навіть вже і не пам'ятав...
Цього літнього ранку Водяник прокинувся від незвичних звуків. Таких незвичних, що навіть жаби перестали кумкати і теж уважно прислухалися до них, намагаючись зрозуміти, звідки вони тут взялися і хто це посмів порушити цю озерну ідилію. Але Водяник знав, що то за дивні звуки. То був сміх! Так, самий звичайнісінький сміх, якого тут зроду ніхто і ніколи не чув, та Водяник колись чув і впізнав його. 
Створіння, схоже на порослу мохом і водоростями дровиняку з гілками, безшумно виринуло серед щільного частоколу з очерету і заклякло від подиву. Посеред його улюбленого озера плавала русалка! Вона пірнала, вистрибувала з води, здіймаючи в повітрі феєрверки з діамантових бризок, кружляла по плесу і дзвінко сміялася. Водяник не вірив своїм очам, але то була дійсно русалка, молода, гарна, з довгим волоссям, кольору зрілої пшениці і з величезними очима, один з яких був смарагдового кольору, а інший темно-синього. Але ця вада навіть додавала якоїсь пікантності до її образу і зовсім не відлякувала. Водяник колись бачив русалок, але то було дуже й дуже давно, та таку красуню йому довелося побачити вперше за своє довге життя. Що йому зараз робити Водяник не знав. Він і гадки не мав, як треба поводитися з русалками, а тим більше, з такими гарними, як оця.


А тим часом русалка, вдосталь натішившись і наплававшись, сіла на здоровенний пеньок, що стирчав на березі озера, наче гнилий зуб якогось міфічного дракона, і почала вичісувати своє золотаве волосся. Вона повільно, наче граючись з ним, проводила по локонам блискучим, золотим гребінцем, а при цьому ще й щось тихенько наспівувала. Водяник не міг відвести погляд від цього дивовижного видовища. Здавалося, що пісню русалки слухали і всі жителі озера та навколишніх лісових хащів. Але не тільки пісня зачаровувала Водяника. Сама русалка в світлі ранкового сонця виглядала, наче якесь божество. Її чарівні, пружні, молоді груди з невеличкими рожевими сосками, притягували погляд Водяника так, наче вони його гіпнотизували. Старе чудовисько важко дихало, його мигдалевидні, жовті очі горіли хіттю, а всередині усе клекотало, як у жерлі вулкану. І чим довше Водяник дивився на прекрасну русалку, тим більше розумів, що він її вже нікуди звідси не відпустить, нізащо не відпустить, ніколи...
Хвилина за хвилиною, так майже година і пролетіла. Чарівне, золотоволосе створіння закінчило свою роботу і тепер просто напівлежало на пеньку, підставивши своє молоде, ніжне тіло під ласкаві, оксамитові промені ранкового сонця. Водяник зачекав ще кілька хвилин, упевнився, що його дивовижна гостя міцно заснула і тихенько пірнув під воду, майже не залишаючи слідів на дзеркальній поверхні лісового озера. Жаби і всі інші мешканці цієї місцини продовжували мовчати. Над озером панувала тривожна тиша, яка тільки зрідка порушувалася шелестом листя навколишніх дерев та кущів...

.
Редаговано в Середа, 07 грудня 2016 09:09



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info