Білоцерківська маршрутка. Ранок.

lp2

Сонні люди, на яких ще не встиг подіяти кофеїн, їдуть на роботу. Дітлахи зграйками в школу. Оленка почула противний звук вібрації мобільного. Ну звичайно думки були типу "Ну кому я з самого ранку знадобилася?" Взяла телефон. Дисплей темний. Знову вібрація. На сидінні поруч лежав і вібрував смарт. Новенький і недешевий. Оленка взяла його в руки. Замовк. 
- Пане водій. Тут хтось телефон загубив, - пішла вона по проходу до водія.
Народ заворушився, прокидаючись. Смарт знову завібрував.
- Давайте я відповім, може хтось близький, то скажемо де забрати - провів пальцем по дисплею сусід, чоловік середнього віку, - ало.
Зі смарту почувся голосний і невтішний дитячий плач. Мабуть власниця, опам'ятавшись, зателефонувала з телефону подруги.
- Не плач, тут твій телефон.... У маршрутці... Та не плач, підійди на зупинку, де ти виходила і забери у водія... Та не плач же.. - він поклав слухавку і передав телефон Оленці, - Візьміть, віддасте їй, то ж ви знайшли.
- Та нехай водій віддасть, - Оленка передала телефон водієві.
Маршрутка під'їхала до зупинки біля тринадцятої школи. Народ потроху просувався до дверей, а на зупинці, пропускаючи тих хто виходив, стояли три дівчинки, років дванадцяти. Одна гірко плакала, закривши обличчя долонями, а дві інші пильно вдивлялися в відкриті двері.

Та що плакала, прибрала руки і запитала крізь сльози у водія.
- Мій смартфон?... - знову заплакала.
- Та тут він, на, тримай, - простягнув водій телефон.
Вона знову заплакала, забрала телефон і простягла водієві... невеличкий пакет з цукерками.. Хто зна, чи з собою в школу брала, чи купила. Хотіла подякувати так, як вміла. Подякувати, бо дванадцятирічній дитині втратити такий дорогий гаджет - справжня катастрофа, масштаби, якої нам дорослим, ніколи не зрозуміти.
- Нате.
- Ти що? Не треба.
Вона ще більше розплакалася, тицяючи однією рукою пакетик водієві в руки, а іншою притискаючи до грудей смартфон.
- Нате!!!
- Йди, вже дитино, не затримуй.
Вона вийшла з маршрутки. Двері зачинилися.
Вона плакала стоячи на зупинці. Люди в маршрутці витирали сльози. І ми в кабінеті теж плакали, коли Оленка нам то розповідала...
.
Редаговано в П'ятниця, 31 березня 2017 16:11



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info