1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Аліна спинила машину біля брами, дістала з багажника пакет та квіти, і пішла вглиб алеєю. Хоча було зовсім рано біля деяких могилок вже товклися люди. Вони щось мели, гребли, виривали, скидали на купу. Аліна пройшла центральною алеєю і звернула ліворуч. На кладовищі пахло свіжозірваною зеленню і фарбою. Співали пташки. Вглибині, серед павутиння огорож, між двома вербами, там де була Валікова могилка Аліна побачила чиюсь тінь і на секунду заклякла. Та вже в наступну мить зрозуміла хто це. 

- Привіть, Вань, - Аліна підійшла і поклала руку на його плече. 
Іван, худий, жилавий, виглядав навіть молодше своїх двадцяти. Якби не грубий шрам на шиї і далі через всю щоку аж до ока, то його легко було б приняти за підлітка.
- Драстє, - Іван підняв голову, - нічого шо я тут?
- Та які проблеми, ти шо? - Аліна поставила на лавку поруч з чоловіком пакет, - а ти давно? 
- Вчора приїхав. На три дні. 
- А тут давно? - Аліна заходилася прибирати могилу, хоча фактично все було в ідеальному порядку.
- Та я одразу сюди. 
- Ти шо, ночував тут? 
Аліна саме хотіла помінять воду в вазі, вилила з неї збоку під огорожку, однак він слів хлопця безсило опустилася на лавку поруч з ним. Кілька хвилин обидва мовчали. Вітерець легенько хитав вербові гілки вгорі, десь співала пташка та час від часу долітав звук машин з дороги. 
- Вань! 
- Що? 


- Можливо тобі здасться, що я не маю права так казать, однак я скажу. Скажу бо я мама. Така сама як і твоя, яка чекає тебе вдома. Так от. Ти маєш в першу чергу думати про живих. Про маму, сестричку. Про твою боротьбу, зрештою. Саме цього хотів би Валік. Цього, а не ночівлі в нього на могилі. 
Іван витягнув з кишені однострою м'яту пачку, витягнув цигарку і чиркнув запальничкою. 
- Знаєте, тьоть Алін, я не спеціально ж тут сидів аби сидіти. Багато часу минуло як був. Розказував. Про осколок, шо вимкнув мене. Про те, як прийшов до тями і ніяк не міг збагнути хто я і де. Про те, як чекав ночі і тоді йшов, бо боявся, що в селах чужі і здадуть. 
Парубок замовк і кілька хвилин просто тихо пускав дим.
- Тоді, на Луганщині, я бачив Валіка.
Аліна прикрила очі руками, щоб Іван не бачив сліз, які підступно набігли і ледь не зривалися вниз. 
- Ви не думайте, що я здурів чи шо, - вів далі парубок, - та я реально бачив його. Він йшов поруч і повсякчас підбадьорював. Я питав в лікаря потім, в госпіталі, він казав, шо таке буває коли в голову прилітає. Глючило мене. І розумів, що це все мультик в голові, а так не хотів, щоб Валік зникав. 
Аліна витерла сльози і погладила парубка по плечі. Військова форма на дотик була груба і шершава. Алінин погляд чомусь спинився на грубих швах, які тримали линялу, місцями підкопчену тканину. Боже, як це могло статися, майнуло в голові, як могло статися, що ця дитина вже пережила стільки, що вистачило б на сотню життів. А Валік? Її ніжний і весь час усміхнений Валік? Хіба могла вона уявити навіть в найстрашнішому сні, що побачить його в домовині? П'ятнадцять років, п'ятнадцять прекрасних років він був у неї. Вона й зараз, дайте лишень стулити очі бачила його личко як тоді вперше в родзалі. Здавалося він посміхався навіть тоді, коли вперше закричав. Посмішка не сходила з його обличчя ніколи. Навіть в самий похмурий чи важкий день він знаходив щось, що давало можливість посміхатися. Маленький завжди усміхнений мужичок.
- Я весь час прокручую той день, тьоть Алін, - голос Івана привів її до тями. З самого ранку ми зустрілися на кутку біля школи. Я приніс прапор. Валік дуже хотів його нести. Я не міг йому відмовити. Ну як йому відмовиш? І саме тому під час ходи він йшов попереду. Мільйон разів я прокручував в голові той момент. Аби прапор ніс я, він би був живий.
Аліна обійняла парубка і притисла до себе. Той важко дихав, здавалося мить і зайдеться в плачі. 
- Іванку, ти гарний хлопець і вірний друг. Я теж мільйон раз прокручую в голові що б могла зробити, аби він був живий. Того дня я могла закидати його роботою, могла зрештою наполягти щоб він сидів вдома. Та ж не зробила цього. Валік пішов на ходу свідомо. І прапор ніс свідомо. Він весь час хотів йти захищати країну від ворога і бідкався шо його ніхто не візьме бо малий. Сміючись бідкався, мовляв шо ж ти мама не могла мене хоч роки на три раніше народить, он як Ваньку. Він он в добробат іде, його беруть. 
Аліна не втрималася, розплакалася. Вони сиділа обійнявши Івана і дивилася на могилку. З портрету на неї посміхався Валік. Іван закляк, неначе закамянів, лише накрив долонею її долоню і обережно гладив.
- Ваня? - Аліна трохи зібрала себе до купи. 
- Так, тьоть Алін. 
- Які в тебе плани? 
- Тобто? 
- Ти лишаєшся вдома? 
- Ну місяців на три чотири точно. Мене лікарі підшаманили, но руку треба розроблять, - Іван витягнув вперед руку яка дрібно трусилася, - посікло її серйозно, погано відчуваю, тож знайшли тут реабілітолога. 
- Ну хоч з мамою побудеш трохи. Вона приходила до мене. Чаювали. 
Знову повисло мовчання. Вітерець заходився гратися гіллям верб. На огорожу могилки стрибнув горобчик. Іван заліз в кишеню куртки, пошорхав там рукою і сипонув йому білих крихт. Горобчик цвірінькнув, і з підозрою поглядаючи на дві постаті на лаві підскочив до їжі. Аліна і Іван дивилися на гостя і не ворушилися. Той підібрав крихти і порхнув кудись далі
- Йди додому Ваня, - видавила з себе Аліна. 
- Я вам заважаю? 
- Ну шо ти кажеш, звісно ні. Просто мама тебе чекає. Йди, а я тут трохи пригребу. 
Іван встав, накинув на плече рюкзак. Аліна притисла парубка до себе і обережно поцілувала в шрам на щоці.
- Заходь якось, добре?
- Добре. Іван обережно маневруючи між могилками пішов на вихід. Кілька хвилин його постать ще було видно за оградками, а потім він зник остаточно. Аліна проваернулася до надгробка і провела долонею по портрету сина. 
- Наглядай за Ванькою, синку. Він того потребує...

#1000і1НічВійни

.
Редаговано в Середа, 19 квітня 2017 15:03



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info