ІСТОРІЯ УКРАЇНИ від діда Свирида § 13. Князь Святослав (продовження)

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
від діда Свирида

§ 13. Князь Святослав (продовження)

Частина друга. Перший похід, 964-966 рр.

Княгиня Обльга була нєсомнєнно дбайливою мамою і дуже любила свого єдінственного синочка Святослава. Як усяка мама старалася оградити своє дитя від жізнєнних турбот, не сильно обтяжуючи його вопросами державного управління, вирішення економічних проблем, вопросами податкової політики і всякими другими питаннями, які требували терпіння і усідчівості. Синок і сам не сильно цими вопросами інтєресувався, бо з самого дєтства більше за все любив фізкультуру і воєнне діло. Жив би він у наше врем’я, то нєсомнєнно став би перворозрядником у многих видах спорту. А потом тренєром у якійсь спортшколі. Но посколько йому не так повезло, як нам із вами, і жив Святослав у Х столітті, то прийшлося йому стати завоєватєлєм.

Пока Святослав вештався у свої завойовницькі походи, мама Оля грусно вздихала, бо змушена була сама займатися буденними вопросами управління державою. І нада сказать, в неї це прекрасно получалося.

Маму свою Святослав дуже любив і уважав, хотя і посміювався над її привичкою щодня молитися, а на Великдень пекти паски. Всі спроби Ольги заронити у Святославову душу хоть якісь християнські цінності, осталися безуспешними. Святослав в таких случаях відмахувався и казав: “Яке християнство, мамо? Ти хочеш, щоб із мене дружинники сміялися?”.

Дід так собі думає, що Святослава в християнській релігії напрягало лише єдінобрачіє. Сама думка прожити весь вік лише з однією жінкою казалася молодому, здоровому і незакомплексованому князю верхом ідіотизму. Єслі ти князь, то жить нада по-княжеськи і широка натура юного князя Святослава від женьщін, м’яко кажучи, не шарахалася. Болєє того, історики визнають, що до женьщін Святослав змолоду іспитував слабость і мало якій пригожій дівчині вдавалося уникнути його чоловічої уваги.

Правда, нада признать, шо в нєкотором смислі Святослав був порядним з жінками. Єслі якась від нього вагітніла і народжувала дитину, то князь гріха не отріцав і чесно женився. Нє взірая на її соціальне проісхождєніє і на налічіє й інших жінок. За весь свій короткий, но плодотворний вік, Святослав став батьком трьох синів: Ярополка, Олега і Володимира. Всі вони були, єстєственно, від різних жінок, але в те врем’я нрави були свободні, почти як січас, і нікому і в голову не могло прийти крітікувать князя за аморалку.

Княгиня Ольга саме поралася по хазяйству, роздаючи вказівки і заслуховуючи доклади, як у княжому дворі появилася просто вдягнута босонога дівчина з немовлятком в пелені.

- Здрасьтє тітонько, а де тут княгиню Ольгу можна знайти? – спитала дівчина.
- Я – Ольга. А шо случилося?
- Та нічого особенного не случилося. Я вам внука принесла. Можна я вас буду мамою називать?
- Якого такого внука? Шо за шуточки? – отетеріла Ольга – Нє, дєвушка, ви ошиблись адресом. Йдіть собі з Богом, в мене і так уже є два внуки.
- Ні, ошибки буть не може – стояла на своєму дівчина. - Князь Святослав тут проживає? 
- Та тут... – зітхнула невпевнено Ольга. – Щас должен приїхать.

В цю хвилину здіймаючи куряву до двору влетіла кавалькада дружинників на баских конях. Попереду їхав Святослав, котрий швидко зіскочив, підбіг до матері і чмокнув її в щоку.

- Ану, стій – суворо зупинила мати сина. – Твоя робота – показала рукою на дівчину з пеленою.
- Ну мааам...
- Не мамкай мені, а признавайся – дитинка твоя?

Святослав підійшов до дівчини, глянув на немовля, потом знов на дівчину і спитав:

- А як тебе хоть звати? Ізвіні, я тоді імені не запомнив.
- Малуша я – знітилася дівчина.
- А хто народився? Дєвочка чи хлопчик? – поінтєресувався Святослав
- Хлопчик..
- Точно від мене? – пожвавішав князь
- А від кого ще? – спалахнула Малуша.
- Ну ладно-ладно... не стартуй... Согласєн. – і повернушісь до матері гукнув - Мамо, Син мій! Принімай пополнєніє. Будем його називать Володимиром. Шоб власть мав над усіма! – і довольний князь побіг до дружинників, щоб одпразнувать народження третього сина.

Ольга зітхнувши прийняла малого Володимира на руки, а Малушу зачислила в придворний штат на должность ключниці. Существує также версія, шо Малуша сначала стала ключницею і все було харашо, пока її не нагледів Святослав і не согрішив з нею, давши життя будущому хрестителю Русі.

Вообще-то про Малушу, маму будущого Великого князя Володимира, существує много разних легенд і інсинуацій. Є даже гіпотєза, шо на самом дєлє Малуша була не простолюдинкою, а княжого роду і була в родстве з древлянським князем Малом. Єслі це правда, то ліхость сюжетної лінії просто зашкалює – онуком княгині Ольги в таком случаї був нащадок князя Мала, якого вона перемогла у війні 945 року, відомстивши за смерть свого чоловіка, князя Ігоря. Якого вбив той-таки Мал. Індійське кіно отдихає.

Но дід щитає цю тєорію слєгка надуманою і неправдоподобною. Бо вона держиться лише на схожості імен Мал – Малуша. Єслі придержуваться такої логіки, то рід князя Мала мав походити десь із Мальти, або даже із Малайзії. У назвах яких тоже імеються ці букви. Кроме того, з історичних джерел ми знаємо, що Володимира, коли вже він князював, нєдоброжелатєлі називали рабичичом, тобто – сином рабині. Та і должность ключниці, яку займала його мама Малуша, аж ніяк не свідчить про її князівське походження. Потом Ольга вообще прогнала оту Малушу за якусь провинность і Володимир ріс без мами і без татка, на руках у бабусі, разом з старшими братами Ярополком і Олегом. Но про відносини між цими братами дід розкаже пізніше, а зараз треба вертатися до Святослава. Бо пока дід отвльокся, Святослав предається п’янкам-гулянкам, во врем’я яких обговорюються плани воєнних походів. А це вже інтєресно.

Собственно, майже все своє свідоме жіття Святослав провів у походах і прославився як ліхой рубака, для якого чим сильнішим був противник, тим лучше. Княгиня Ольга, як дід уже казав, добре дбала про свої землі і по всій відімості державні фінанси були в повном порядке, казна щороку збагачувалася, народ мовчав, бо благодєнствував.

Роль князя-менеджера совсєм не нравилася Святославу, його душа рвалася в бій. Цьому в значній мірі сприяло воспітаніє, яке князь получив, бо з дитинства ріс серед воїнів. Свенельд і Асмуд нєсомнєнно постаралися виховати юного князя преждє за все воїном, а вже потом правителєм. Тому з юних літ Святослав, як і будь-який нормальний хлопець його возраста, мріяв про далекі походи і славні перемоги. Но на відміну від інших хлопців Святослав був князем, мав під рукою добре треновану дружину воїнів та і сам був прекрасно фізично підготовленим. Поки був іще малим, мама Ольга ще якось утримувала Святослава від походів. Но потом син виріс і, як воно всігда буває, захотів самоутвердиться.

- Ну шо мені, весь вік за твою спідницю триматися? – вередував Святослав. – Я битися хочу, в походи ходити хочу, перемагати хочу, а ти мене заставляєш коло себе сидіти. Ну відпусти мене в похід – вмовляв маму Святослав, - ну пожалуста...
- Горе мені з тобою... Ну, харашо, на тиждень одпущу. Але дивись мені – щоб шапочку надягать не забував, бо вуха застудиш.
- Мам... Ну тиждень це мало... – розчаровано тянув молодий князь.
- А на скільки ти хочеш?
- Ну хотя би год чи два... 
- Скільки?!! Тіки через мій труп – відрізала Ольга і рішуче заборонила Свенельду та Асмуду підбивати Святослава на всякі внєшнєполітічеські авантюри.

Але час ішов, синок ріс і мужнів і прийшло врем’я, коли мама вже не могла здержувать Святослава.

Традиційним ворогом Русі в той час був Хозарський каганат, відносини з яким у Києва були м’яко кажучи сложні і протіворечіві. Хозарам катєгорічеськи не нравилося посилення Русі, вони вбачали в цьому загрозу і, як оказалося вполслєдствії, не зря. При Ользі їм удавалося ще так-сяк миритися, уникаючи обостреній на почві територіальних споров та сфер вліянія. Однако поява на чолі Русі молодого амбіціозного правителя, внесло нєкоторі корективи у двосторонні отношенія між двома державами. Над Хозарським каганатом нависла смертельна небезпека, о чом хозари ще пока не здогадувалися.

Наверняка наслухавшись від Свенельда та Асмуда всяких балачок про давні времена і героїчні подвиги предків, Святослав честолюбиво мріяв перевершити давніх героїв своїми подвигами. Ще добре, що Святослав не начав брать пример із Олександра Македонського, а то чкурнув би з київським військом кудись аж у Індію. І потом би англійські колонізатори удівлялися звідки у нєкоторих мешканців Бомбея і Хайдарабада блакитні очі. А пізніші дослідники не понімали б чого шаолінські монахи виголюють на своїх головах оселедці.

Хотя, возможно в планах були й не такі завоювання, ми не можемо точно знати про що мріяв Святослав. Зато достаточно точно знаєм, чого він зумів досягти. На первих порах Святослав вирішив огранічитися бліжайшим зарубеж’єм і бистренько змотаться на Волгу. Целью похода, возможно, було забезпечення контролю за волго-каспійською торговлею і забезпечення тргового шляху звідти, через Київ, у Західну Європу. На перешкоді стояв все той же Хозарський каганат, який не поділяв зовнішньоекономічних концепцій молодого київського князя.

Дід дуже жаліє, шо не присутствував у 963 году на воєнном советє, який приймав рішення про Восточний поход – першу серйозну воєнно-політичну акцію молодого Святослава. Інтєресно було би послухати хто і що там казав. Дід думає, що далеко не всі розділяли амбітні плани Святослава, вважаючи висунутий ним план авантюрою.

- Но туди ж цілих дві тисячі кілометрів – зауважували резонні люди.
- Фігня, - відповідав Святослав, - добіжимо!
- Но по дорозі вражеські племена – не вгавали опоненти
- Фігня, одпиздим!
- Да, но а як же Хозарський каганат?
- Фігня, унічтожім! – заявив Святослав і приказав сідлать коней.
- Як унічтожім? – всі аж притихли... – Княже, Каганат – велика держава із сильним військом. І потом, Візантія. Будуть міжнародні осложнєнія.
- Ви чим оце рассуждать, лучше б занялися вопросами підготовки до походу. Лишнього не брать, казанів не брать, обозів не брать, їдемо лише бойовим составом, берем побільше коней. Єслі не добудем десь провізії, їстимемо коней. І вообще, отставить разговоричики. Шо неясно? Ісполнять!

Історія донесла до нас мало достовірних свідчень про той похід, но внє всякого сомнєнія то було увлєкатєльнєйше турне, яке розтягнулося на цілих три роки. В ході цього походу Святослав не лише вперше всерйоз випробував у бою і себе лічно, і свою дружину. Но і существенно розширив свої географічні познанія. А также, шо немаловажно, відшліфував бойове оперативне мистецтво та осознав важность психологічного подавлєнія противника ще до бою.

Ранньою весною 964 року в князівському дворі у Києві панував гармидер. Озброєні дружинники ганяли туди й сюди, виконуючи накази молодого князя. Святослав рішуче і весело роздавав команди, настрій на душі був святковий, бо готувався виступити в свій перший похід.

- Як іде подготовка? Все нормально? – вкотре запитував князь у Свенельда.
- Так точно – іде огляд лошадєй і відбір необхідного провіанту.
- Разведка?
- Ще позавчора видвинулася вперед, а вчора слідом за нею рушив передовий отряд. Зранку від них прибув вістовий – дорога до Чернігова свободна.
- Я тебе про южну разведку питаю. На нас із юга ніхто не суне?
- Нє, наша агентура среді купцов доложила, шо на юге обстановка спокойна, войск протівніка не наблюдається.
- Це харашо – подобрішав князь. – Прослєді, будь-ласка, щоб лишнього барахла на коней не грузили. Не нада ніяких казанів чи наметів. Спать будем просто неба і м’ясо їстимем з ножів.
- Уже ісполнєно – хитнув головою старий вояка Свенельд.

Святослав легко скочив у сідло і скомандував:

- Дружина! По коням! Рівняйсь! Струнко! Шенкелями не злоупотреблять, коней берегти! За мной риссю – марш-марш!

Вершники строєм рушили до воріт княжого двору, звідки Боричевим узвозом з’їхали на Поділ і далі посунули битим шляхом на північ. Шлях лежав до Вишгорода, який знаходиться в 25 кілометрах від центру Києва. Відоме це місто з літописів ще з 946 року і заснувала його сама княгиня Ольга. Для неї це була як дача, але одночасно Вишгород виконував роль північного форпосту Києва, а також охороняв стратегічно важливу переправу. Бо саме коло Вишгорода традиційно переправлялися через Дніпро, коли треба було потрапити на лівий берег, у Чернігів чи інші міста лівобережжя. Або коли київське військо вирушало в похід у східні землі.

Як тільки військо на рисях виїхало за межі Києва князь наказав перейти на шаг, щоб не загнать коней. А сам із Свенельдом та невеличким загоном дружинників понісся галопом попереду війська, щоб устигнути попрощаться з мамою.

З нєкоторих пор княгині Ользі набридла городская суєта великого міста і вона переселилася у Вишгород, де і повітря було чистіше і онукам на природі роздолля. Оскільки дача оця знаходилася уверх за течією Дніпра, то і називатися вона стала незамислувато – Вишгород. Згодом Вишгород став традиційною заміською резиденцією київських князів, там проживали їхні сім’ї, зростали діти. Набагато пізніше, коли одна з дочок Ярослава Мудрого – Анастасія – вийшла заміж за угорського короля Андраша І і приїхала до нього в Буду, то вжахнулася рівню антисанітарії, який панував у королівському палаці. Не в силах винести шкреботіння щурів, Анастасія наказала побудувати для неї окремий палац північніше сучасного Будапешта, який був би схожим на Вишгородський княжий двір під Києвом, в якому вона народилася і виросла. Так до цих пір, в центрі Угорщини, в 40 кілометрах від Будапешту, на Дунаї розташоване місто з давньоукраїнською назвою Вішеград. Протягом довгих століть у Вішеграді зберігалася королівська казна і корона угорських королів. Но об етом колись пізніше, дід як обично отвльокся. Вертаємся у Вишгород, до якого саме галопом під’їжджає верхи загін Святослава.

Ольга вже зрозуміла, що не в силах впоратися із бурхливою вдачею синочка і їй залишалося лише молитися, керувати державою і ростити онуків.

- Мам, ну я ж просив, не нада! Наді мною ж сміятимуться – затягнув стару пісню Святослав, побачивши, що Ольга поцілувши синові чоло, нишком його перехрестила.
- Не возмущайся, будь ласка. Мамина молитва – найсильніша в світі. Їдь, раз уже не можеш без цього, але бережи себе, пожалуста. 
- Ну мааам...
- Не мамкай. Давай, вийдемо до війська. Вони ж усі мені як діти.

Ольга в короткій і сильній промові привітала військо, охарактеризувала поточний політичний момент і задачі, які стоять перед державою, попросила себе берегти в поході і наказала усім вернутися живими й здоровими. І молоді воїни, і старі рубаки розчулено слухали слова мудрої княгині, яка користувалася в армії величезним авторитетом.

Потом Ольга відкликала убік Свенельда і тихо, але жостко сказала:

- Єслі Святослав загине, у Київ можеш не вертацця. Ти мене знаєш.
- Нє ізвольтє переживать, Ольга Олєговна, берегтиму як зіницю ока.
- Ну харашо – подобрішала Ольга. – І стеж пожалуста, щоб він тепло вдягався та не ходив у мокрому, бо застудиться.

Дружина Святослава рушила на схід. До Чернігова дошли без пріключеній, а далі шлях лежав через землі в’ятичів – великого слов’янського племені, яке жило на величезній території, на якій зараз стоять такі міста, як Москва, Калуга, Смоленськ, Воронеж, Рязань, Тула, Орел та ін. В ті часи уровень розвитку тамошнього населення був крайнє нізок, вони сиділи по лісах і займалися охотою та примітивним землеробством. І платили дань хозарам – “по шелягу з сохи”, як сообщає нам ізвесний історик Нестор-літописець.

У Святослава так і свербіли руки завоювати в’ятичів, но він понімав, що залишати в тилу вороже плем’я небезопасно. Тому вів себе там прілічно, був із в’ятичами вежлівий і лагідний.

- Ти сматрі, - дивувались в’ятичі, - а нічего так етот Святослав, прілічний князь. Даже морду нікому не набіл. Вот что значіт Кієв. Культурний народ. Нє то, что еті хазари.

На землях, де жили в’ятичі, і зараз, у ХХІ столітті, дороги можна називать дорогами лише условно і з большой натяжкой. А тоді доріг не существовало вовсє. Тому не дивно, шо Святославу з війском понадобився майже рік, щоб пройти від Києва через землі в’ятичів пройти вздовж Оки до самої Волги, де перезимувавши він підготувався до решітєльного удару по Хозарському каганату.

Главна тактічеська задача похода протів хозар була “скромна” – захват їхньої столиці города Саркела. Ні больше, ні меньше. Столиця Хозарського каганата стояла на лівому березі річки Дон, січас його не существує, бо територія, де стояв Саркел находиться на дні Цимлянського водохраніліща. Сам Саркел від самого моменту свого заснування в 834 году сильно раздражав Київ і особенно руських купців. Бо обмежував їхні можливості користуватися Доном як торговим путьом, а хозари відімо не мали совісті і драли з тих купців втридорога. Ще Аскольд возмущався тим Саркелом і клявся його розрушить. Но якто не сложилося. В Олега руки тоже до хозарів не дойшли, а Ігор просто не встиг, бо сільно увльокся собиранієм внутрішніх податків.

І тут появився князь Святослав, який має ісполнить завети предків. І так їх ісполнив, що самому Хозарському каганату був нанєсьон смертельний удар. У 965 році Святослав решітєльним наступлєнієм і неожиданним появлєнієм у хозарських землях визвав среді хозар шок і трепет. Добила хозар точно розрахована пропагандистська мулька – “Іду на Ви!”. Це згодом стало обичним предупреждєнієм князя врагу і Святослава за це хвалять, як шляхетного і благородного воїна, який не нападав без предупреждєнія. Но дід собі думає, шо діло тут не лише в благородстві. Полученіє вежлівого посланія з трьох слов дєйствувало на жертву паралізуюче. Іменно від Святослава, дід щитає, можна починати відлік українському бойовому мистецтву пропаганди і контрпропаганди. Яке мало в своїй історії славні сторінки, пережило відродження в часи Хмельниччини, але згодом занепало. І лише зараз воно знов відроджується. Бо не можна недооцінювати сили слова на війні. Кількома влучно сказаними словами можна вселити бадьорий дух у свою армію, а армію врага примусити панікувати. Слово – потужна зброя і Святослав це прекрасно розумів.

Но і воювати любив та вмів, тому коли хозарська армія на чолі з самим Каганом вийшла все-таки на поле битви проти війська Святослава... Ех, де наші кінематографісти? Де блокбастери і батальні фільми про війни Святослава? Святослав по всій відімості лічно брав участь у битві і наверняка був у ці моменти прекрасєн. Хозарське військо було просто унічтожене, Каган позорно втік, а Святослав зі своєю армією вступив у Саркел. Яке тут же переіменував, давши йому назву Біла Вежа. Котіровки київських акцій на міжнародних біржах стрімко зросли.

Святослав, кажецця, іспитував сільную лічную нєпріязнь до хозарів, бо по нєкоторим достаточно достовірним даним, на цьому не зупинився і не вгамувався пока не зруйнував і древню хозарську столицю – місто Семендер. А єслі враховувать, шо найвірогідніше Семендер знаходився на березі Каспійського моря, то становиться зрузумілим грандіозний географічний розмах першого путєшествія юного князя.

Здолавши Хозарський каганат Святослав міг би собі спокойно вертаться додому, бо місію було виконано, но не для цього він стільки років ждав свого часу. По нєкоторим сведеніям, Святослав мотнувся ще за Волгу, де розгромив військо Вользької Булгарії. Арабські історики, які розказують про цей похід, сокрушаються, шо після війська Святослава не осталося “ні винограду, ні ізюму”. Ну а шо ви хотіли? Молоді здорові хлопці. А вітаміни всім полєзні, особенно солдатам. Хотя не ісключено, шо вираженіє “ні винограду, ні ізюму” – то такий евфемізм, бо стидліві арабські хроністи не могли прямо писати про женьщін всіх возрастов, від юних дів, до зморщених старушок. Да, такі були воєнні нрави тих времйон, а Святослав отнюдь не мать Тереза.

Но Святослав і на цьому не остановився та мандрував собі дальше, бо йому просто було інтєресно. По дорозі князь почув про существованіє на Кавказі таких народов, як яси (предки сучасних осетин) та касоги (предки черкесів). Яси і касоги були племенами бідними, поживитися в них було нічим, но зато вони славилися, як неперевершені воїни. Святославу більш нічого і не нада було казать. Він тут же повернув на Кавказ, двіжімий чисто спортивним інтєресом. Поочерьодно розбив і ясів, і касогів, та знизивши плечима – тоже мені неперевершені воїни – подався далі шукать пріключеній на свою княжу сідницю. Такі пріключенія він нємедлєнно знайшов на Таманськом полуострове, стратегічно важливе розташування якого дозволяло контролювати морський шлях з Азовського у Чорне море. Святослав захватив і ці землі та оголосив про свою владу над Тмутараканським князівством.

Шо ще нада молодому завойовнику для того, щоб відчувати себе довольним, а свій перший похід успішним? Правильно! Нада ще підкорити в’ятичів, яких Святослав оставив на закуску. Тому перезимувавши і набравшись на взморьє сил, наступного, 966 року Святослав бистрим маршем з’явився у в’ятській землі.

- Дорогіє в’ятічі – сказав Святослав. – У мене для вас дві новості. Одна хароша, а друга дуже хароша.
- Ура! – радосно відповіла в’ятна біомаса.
- Хароша новость це та, шо хозарам вам уже платить нічого не прийдеться. 
- Ура!!! – ще радосніше закричали в’ятніки і приготовилися вислухать дуже харошу новость.
- А дуже хароша новость це та, шо однині ви платитимете дань мені.
- Урааа!!! – по інерції заверещало в’ятне большінство, но нєкоторі стали задумуваться. – А шо ж тут для нас дуже харошого?
- Для вас – нічого харошого. Це для мене дуже харашо. Ітак, расценки старі – по шелягу з сохи. Виполнять, шонєясно?!

Среді в’ятичів началось було броженіє і даже намітилося нєкоторе сопротівлєніє, но Святослав розправився з нєдовольними бистро і решітєльно. В’ятичі почухали репи, а потом махнули рукою: “Хозарам платили і вижили, і Києву платитимемо, не помремо. Да і Святослав кажеться нічого так князь. В случаї чого і по морді з’їздити може. Хароший з нього царь-батюшка. А нам, в’ятічам без царя-батюшкі нікак нільзя”.

Вгамувавши в’ятичів Святослав рушив у путь додому, везучи багату здобич і гадаючи, шо там про нього січас пише європейська преса. Європейстка преса нічого не писала, бо її ще не существовало, но звістки про перші перемоги молодого київського князя вже почали доходити до європейських столиць. Особенно заінтєресувалася молодим князем Візантія і в дальнєйшем попробувала вплутати Святослава у свої міжнародні інтріги. Но Святослав був не такий простий, як прийнято щитать і дід про все детально розкаже в продовженні цього параграфу.

Нєкоторі критикують Святослава за те, що розгромивши Хозарський каганат він зруйнував стіну, яка відокремлювала Русь від диких орд печенігів. Но це несправедливий упрьок князю. По-перше, печеніги і так просачувалися через каганат, коли їм вздумалося. А по-друге, Святослав хозарську державу не добив, хотя мав таку возможность. Возможно і розрахунок Святослава строївся на тому, щоб существенно ослабить зхозарів і поставить їх у залежність від Русі, но полностью нє унічтожать. Повністю хозарську державу знищив вже його син – князь Володимир. А потом тридцять років був змушений відбиватися від печенігів, будуючи на південних землях одну за одною чотири лінії укріплень, які мали стримати печенігів. Но це все буде згодом.

А пока молодий і довольний своїм першим походом князь Святослав вертається в Київ, везе багату здобич і славу переможця над кількома державами і народами.

Протягом трьох років – 964, 965 та 966 – Святослав і його військо подолали понад шість тисяч кілометрів, що враховуючи вимушені зимові стоянки, дуже багато. Деякі переходи совершалися з фантастичною швидкістю. Дід думає, що вирушаючи в похід кожен воїн брав із собою по кілька коней, міняючи їх по мірі їхньої стомленості. А коли всі коні втомлювалися, то воїни спішувалися і продовжували бігти поряд з конями. Таким чином військо Святослава не зупинялося ні на хвилину і було здатне за короткий час долати величезні відстані. Зовсім не случайним є порівняння Святослава з “пардусом” (гепардом) - найшвидшою і найстрімкішою істотою, відомою древнім людям. І така висока мобільність вийська часто була запорукою його майбутніх блискучих військових походів.

Далі буде.

.
Редаговано в Вівторок, 28 жовтня 2014 17:16



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info