Хвилинка історії.

did svirid

В ці дні відзначається 100 років від початку Української революції і дідусь почав уже було писати на цю тему “хвилинку історії”, але побачив у шановного Кирило Галушко (Kyrylo Galushko) посилання на учорашню статтю професійного історика, шановної Оксани Юркової. Яка все виклала значно краще і точніше. Тому я з задоволенням і з вдячністю до автора копіюю її статтю. Крім того, там дуже цікаві ілюстрації.

Але дідусь, як завжди, хоче підкреслити роль тодішніх небайдужих громадян. Бо іноді може скластися помилкове враження, що все в історії робили політики, а люди були лише сірою масою та статистами.

Між тим формальне оголошення про початок діяльності Української Центральної Ради та публікація її знаменитої відозви “Народе України. Впали віковічні пута...”, ще далеко не означали, що владу беруть у руки українські сили. По суті Центральна Рада була спочатку лише політичним клубом, який навіть не заявляв про свої претензії на керівну роль у краї. І що саме робити, вони не знали, зате щосили полемізували. Була потрібна моральна легітимізація УЦР, як представницького органу, але як це зробити до ладу не розумів ніхто.

І тоді придумали ось що – провести в неділю, 19 березня, у Києві Свято свободи. Яке би мало стати маніфестацією на підтримку саме українських сил. Ідея прийшла стихійно, навряд чи самі члени УЦР розуміли, чого саме вони хочуть тим Святом досягти.

Крім того, не було жодної впевненості, що люди вийдуть на вулицю. Це зараз ми знаємо, що українці легкі на підйом, але лише коли справа того варта. А тоді не було досвіду організації масових демонстрацій. Від слова “зовсім”. Ще й сильними були міфи про “хату скраю”. Крім того – навколо ж російськомовний Київ. І як сприйме населення столиці юго-западного краю українську маніфестацію точно сказати не міг ніхто. Однак, взялися до роботи, бо очі бояться, а руки роблять.

Прошу звернути увагу, що юліанський календар 1917-го і григоріанський 2017-го повністю співпадають. Тому, наприклад, цьогорічне 19 березня також у неділю. І погода була приблизно така ж, як і зараз.

Додала організаторам Свята свободи деякої впевненості та спортивного азарту звістка, що в неділю, 12 березня, у Петрограді відбулася хода тамтешніх українців з нагоди Шевченківських днів. І було їх чимало – 30-35 тисяч. При тому згадувалося, що петроградська демонстрація українців була прекрасно організована і дуже вигідно виділялася на тлі інших демонстрацій. Яких було в ті дні у Петрограді дуже багато.

Між тим, небайдужі громадяни і в Україні не дрімали. І вперше за кілька століть продемонствували, що в українців самоорганізація в крові, їм не потрібні заклики політиків. Так, ще в четвер, 16 березня, стихійно зібралася і з боку Бесарабки Хрещатиком пройшла перша велика українська хода. У якій ішло чимало відомих в майбутньому осіб. Дідусь не впевнений, але, здається, десь у юрбі мала виднітися і стрижена голова 27-літнього Павла Губенка (майбутнього Остапа Вишні). Колона спокійно дійшла до Думської площі (на Майдан – хто б сумнівався), де надумали провести мітинг. Аж дивляться – пам’ятник Столипіну. – Ой, як добре!, – зраділи небайдужі громадяни і швидко спорудили шибеницю. Але! Треба, щоб усе було по закону – вирішили українці і влаштували захоплюючий перформанс “Народний суд” над Столипіним.

Після дотепних виступів “адвокатів” і “обвинувачів”, судді зачитали легкопрогнозований вирок і пам’ятник Столипіну, якого в Україні ніколи не любили і цілком справедливо вважали шовіністом-великодержавником, підняли на мотузках за допомогою лебідок. Після чого розгойдали й урочисто повалили під веселі вигуки “Слава” і “Ганьба”. Лунали, звісно, і “Ура!”

Ось у той четвер, 16 березня, українські політики в Центральній Раді нарешті полегшено зітхнули. Прийшла впевненість, що народ наступної неділю на вулиці точно вийде.

І народ вийшов. Ще й у такій кількості, що не чекали навіть найзатятіші оптимісти – у Святі свободи 19 березня участь взяло близько 100 тисяч громадян, що зважаючи на ті часи цифра просто фантастична. Українські політики в Центральній Раді на таку грандіозну підтримку й не розраховували і ось коли вони по-справжньому очманіли, зрозумівши, що стоять на чолі великого народу.

До речі, такої кількості маніфестантів Київ не бачив аж до Помаранчевої революції 2004 року.

Ось такі ось були березневі дні у Києві 100 років тому. І такі були небайдужі громадяни.

Повалення самодержавства у Києві зустріли як свято, навіть злодії на певний час припинили грабувати киян
DSNEWS.UA

 

 
.
Редаговано в П'ятниця, 17 березня 2017 15:56



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info