КОВЧЕГ

коли тобі видається, що пам'ять - найбільше зло,

що в неї вузькі дороги й глибокі вирви,
подумай про тих, у кого тебе не було,
і тих, які в тебе увірували.

подумай про осінь в усій множині подоб.
про все, що було в ній великого і нікчемного.
коли розчахнеться небо і почнеться потоп,
саме пам'ять буде твоїм ковчегом.

саме вона проведе крізь рифи, не дозволить сісти на мілину.
називай її як завгодно - лисицею, відьмою.
вона береже твій час, котрий іще не минув,
аби стати історією новітньою.

тож не варто її цуратися, чи боятись її.
пам'ять - вона як дзеркало, тому зазирни у неї.
коли підходиш до краю - усвідомлюєш, що нема ніяких країв.
є довгий тунель. і світло в кінці тунелю.

Докладніше

ВИРІЙ

Її останні подихи призначалися не йому.

Того вечора її оточували найрідніші, найближчі.
Проте, намагаючись розгледіти щось крізь пітьму,
Вона бачила тільки його обличчя.

Вона чула, як він її тихенько зове,
Звідкілясь здаля, з якогось залюдненого вокзалу.
На цей поклик у ній озивалося все живе,
Але того було замало.

Тож вона ступила у човен і відштовхнулась веслом
Від єдиного берега, що міг її втримати.
А діставшись до обрію, де небеса підпирає слон,
Стала незрячою і незримою.

Стала такою легкою – найлегшою із пір'їн,
Сповненою скорботи, хоча і не пам'яті.
Тому про все, що було між ними, згадує тільки він,
Особливо, коли напивається і нервово палить.

Коли довгі безмісячні ночі віщують прихід зими
І стає так холодно в порожній квартирі.
Він замислюється, як добре їм жилося людьми,
Доки її не покликав вирій.

І звичайно ж, ця історія не про їхній кінець,
Не про теплі обійми, не про запахи літа.
Просто він її ще відспівує. Ще хворіє нею. Але не
спроможний вирушити за нею слідом.
.

*Цей текст є парою до: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=430467483803924&set=a.276940332489974.1073741836.100005220279234&type=1&theater

Докладніше

ЗНАЄ

ще зелені дерева. осипались тільки каштани.

усвідомлення осені завжди у чомусь спонтанне.
а у чомусь тремке. як чекання приходу або переходу
по тонкому льоду, що лягає на приспану воду.
переходу на той бік, зарослий кропивою і лепехою.
де усе пережито, і черга лише за тобою.

оприявнення осені – в кадрах знайомих околиць. 
у юрмі дітлахів, що біжать галасливо до школи.
у линялому кобальті неба, і хмарах із вати.
осінь має ім’я, і тобі його краще назвати.
бо вона – це коханка, яка до кінця не забута.
це остання спокуса, і перша таємна спокута.

коли навіть повітря високе, тривожне, осіннє
час копати картоплю, збирати гриби і насіння.
час лічити курчат, лікувати занедбані рани.
повертається осінь. у неї волосся багряне.
ви із нею занадто близькі, і занадто далекі.
це неначе із вирію ледве вчувається клекіт.

це коли тебе кличуть, а йти неможливо на поклик,
поки обрій холоне в долонях і поки 
ще не тужить ніхто за здоровими і за живими.
поки золота всього з нічного намулу не вимив 
хтось у темній одежі, в робочих важких черевиках.
осінь знає про зиму, та досі до неї не звикла.

 

Докладніше

ЗМІСТ

у Тернополі осінь з’являється майже відразу

після Дня незалежності і празнику.
вона дістається сюди з пересадками, з-за Карпат,
із тих країв, де вирощують абрикоси і виноград.
посеред ночі сходить на пустому вокзалі,
а потяг «Галичина» рушає і їде далі,
повз десятки маленьких станцій, у напрямку на Шепетівку.
осінь отримала довгострокову путівку.

проте, на початку своєї місії,
вона пригадує, як їй бувало добре у цьому місті,
з його численними парками і великим ставом.
але жити вона б тут не стала.
інша справа – Збараж чи Скалат.
або мальовничий Бучач.
тут появу осені відзначають бучно,
вітають її хлібами, стелять обруси і килими.
хоча насправді усі вони готуються до приходу зими.

Докладніше

ОСІНЬ

коли змучений серпень поступається місцем вересню,

а дзвінке міжсезоння стелить свій оксамит,
я нанизую сни і спогади на коштовну вервицю.
я читаю їх як молитву за нас самих,
і за тих, що пішли у даль і навіки втрачені.
нам зосталися їхні тіні та голоси.
це не осінь. іще не осінь – радше
це невчасне прозріння, якого ти не просив.

це небесна вода, що струмує віконними шибками.
це ранковий туман і перша паморозь на траві.
все минає – можливо, навіть занадто швидко,
а розхристане світло падає по кривій 
на подільські міста, між якими несходжені відстані,
на остови човнів, затонулих на мілині.
тобі солодко там, де від мене – найменшої звістки.
тобі віриться в осінь, а осінь гірчить у мені.

 

 
 
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info