ЄВА

у покинутому селі, посеред глухої Волині,
де озера такі глибокі, що чорні уже – не сині,
де усі лісові дороги зачаровані п’яницею-блудом,
усіма на світі забута – звіром і людом,
у малесенькій дерев’яній хатці на дві кімнати 
живе собі жінка, якої вам краще й не знати.

її довге життя почалося не тут і не звідси.
і що таке час? це просто умовна відстань 
поміж кінцем і початком, між далекими й близькими.
це рука, яка невмолимо гойдає колиску.
це холодний вітер, який посеред літа обіцяє зиму,
але – не з рідними, ніколи не з ними.

Докладніше

ДЕРЕВА

коли немає сенсу говорити з людьми, – 
розмовляй з камінням або з деревами.
вони знають про смерть,
вона має запах зими,
для неї усі слова виявляються даремними.

для неї кожна мить неповторна, і кожне тіло – вівтар,
а всі твої подихи – священні й магічні.
ось виходить Господь – пастир численних отар, 
його син народився у січні.

він бере свою торбу, а в ній – пляшка молока і хліб,
а крім того, у Господа – міцний дерев’яний посох.
щовечора він заганяє своїх овечок у хлів,
йому дихається солодко і живеться просто.

Докладніше

БОЖЕВІЛЬНА

Жінка в білій одежі – назвемо її Інною – 
Не знає, що стала тернопільською божевільною.
Я часто бачу її на вулицях – вранці і вдень.
Вона розмовляє з кимось, хто її, можливо, веде.
Не вірить у соціальні служби, не читає новин.
Світ її не впіймав, бо не ловив.

Усе, що вона має – невеличка квартира,
Облізла кішка і фото три на чотири.
А на ньому – серйозний не по літах –
Уже не чоловік, але ще й не птах.
Хоча незадовго по тій світлині він відлетів
У край, де небо тримається на спинах китів,
Де молочні ріки і сонячні береги,
І нікого з живих на сотні миль навкруги.

Докладніше

ДІМ ДОЩУ

ми блукаємо островом хмар і дощу

де самотність така ж безумовна як присуд
де вітри не голосять а тихо течуть 
обсипаючи шкіру розпеченим приском

ця земля на краю – це окраїна доль
це слова що живуть ніби діти – зосібна 
я зумію протриматись – тільки дозволь 
адже навіть весна тут занадто осіння

тут пороги осель зависокі для ніг
а тривання у тілі болить як судома 
ти ніколи не станеш чужішим мені
ніж тоді коли ми повернулись додому

а одначе цей дім – наш таємний причал
в нього стіни з граніту і сила тотему 
тільки сови чомусь так тужливо кричать 
коли сонце сідає і робиться темно

коли ми – напівтіні але позатим 
наші рани окроплять цілющі бальзами 
ми йдемо а за нами – лиш нитка і дим 
як сліди на піску що потроху щезають

Докладніше

НУ ТАКЕ...

ну таке… я мину, як сніг

як весною минають вірші
і в оцьому осерді снів
не збагнути, котрі з них – віщі
не дійти до тривких начал,
де бузково пахтить в повітрі,
ти любив, але промовчав
всім воздасться
еге ж, по вірі
всіх розсудять усі святі,
а світи пролетять зі скрипом 
ти, мабуть, не цього хотів
замовляючи перші скрипки
тож у всесвіті стане душ
непутящих і непитущих…
ось від мене тобі – не руш
поетичну цю всюдисущність 
і на цьому п’янкому дні
нам так солодко – не згірчити 
будь нікому, лише мені
не прочитаним
перечитаним

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info