Рєпкаабошонеясно

у покинутому селі, посеред глухої Волині,
де озера такі глибокі, що чорні уже – не сині,
де усі лісові дороги зачаровані п’яницею-блудом,
усіма на світі забута – звіром і людом,
у малесенькій дерев’яній хатці на дві кімнати 
живе собі жінка, якої вам краще й не знати.

її довге життя почалося не тут і не звідси.
і що таке час? це просто умовна відстань 
поміж кінцем і початком, між далекими й близькими.
це рука, яка невмолимо гойдає колиску.
це холодний вітер, який посеред літа обіцяє зиму,
але – не з рідними, ніколи не з ними.

коли немає сенсу говорити з людьми, – 
розмовляй з камінням або з деревами.
вони знають про смерть,
вона має запах зими,
для неї усі слова виявляються даремними.

Жінка в білій одежі – назвемо її Інною – 
Не знає, що стала тернопільською божевільною.
Я часто бачу її на вулицях – вранці і вдень.
Вона розмовляє з кимось, хто її, можливо, веде.
Не вірить у соціальні служби, не читає новин.
Світ її не впіймав, бо не ловив.

ну таке… я мину, як сніг

як весною минають вірші
і в оцьому осерді снів
не збагнути, котрі з них – віщі
не дійти до тривких начал,
де бузково пахтить в повітрі,
ти любив, але промовчав
всім воздасться
еге ж, по вірі
всіх розсудять усі святі,
а світи пролетять зі скрипом 
ти, мабуть, не цього хотів
замовляючи перші скрипки
тож у всесвіті стане душ
непутящих і непитущих…
ось від мене тобі – не руш
поетичну цю всюдисущність 
і на цьому п’янкому дні
нам так солодко – не згірчити 
будь нікому, лише мені
не прочитаним
перечитаним