ГОЛОСОК

Фото Уляны Галич.

#межиріччя

ГОЛОСОК

коли є вода – і ріка тече
і береги не розходяться стрімголов 
межи усіх світів 
межи усіх речей 
найголовнішою річчю стає любов

найважливішою поміж і над 
пам’ятай про це
пам’ятай
коли голі дерева шикуються 
на осінній парад 
і качині зграї відлітають у рай

коли світло падає навскоси 
і з північного боку іде зима
нічого кращого за це не проси
нічого більшого за це ти не мав

і по суті усе довкола – таке живе 
поміж пальцями час неначе пісок 
не бійся прислухатися і почути як позове 
когось нетутешнього 
з-за обрію тонкий голосок

Докладніше

ПУСТЕЛЯ

Фото Уляны Галич.

#межиріччя

коли все погано – іди і читай Шопенгауера 

цей жовтень оговтався і переріс в листопад 
ця ніжна пустеля з її полинами й агавами 
потроху прямує в тобі на спад

це дикий рельєф де живуть таргани і лисиці 
і декілька грифів у небі тривожно ячать 
це безум який найбезумнішим з нас не присниться 
тонкий кругообіг небесних свічад

напруга і музика відчай і чай із сиропом 
в тотальному мороці гасне малий каганець 
ти був на горі ти збирався послухати проповідь
і вірив що це не кінець

а річка тече – безіменна така й безбережна 
знайди в собі човен – сідай і щодуху пливи 
любов – це антонім до спокою та обережності 
це те що належить живим

Докладніше

ЖОВТЕНЬ

Фото Уляны Галич.

#межиріччя

так прощаються в тиші раптовій у жовтні,

чиє серце ніколи не буде належати ластівці жодній,
чиє сіре обличчя над нами щодня нависає.
так не пишуться вірші – оті, що приходять навзаєм.

так згасають слова поміж небом і листям опалим, 
і темніють пророчі зірки, ніби чорні опали.
а за третім селом в очереті на хижім болоті 
палить вогнище той, що не сіє, не жне й не молотить.

той, чиї імена називають украй неохоче.
так відходять у вчора в обійми осінньої ночі.
так по ложці туману вичерпують із продірявлених су́ден. 
це сумне божевілля непрошене і неосудне.

ця межа пролягає у звуках, у літерах, в текстах.
як жовтнева хода – проминальна, прощальна, протестна.
як відлуння застільного співу чи злого камлання.
так прощаються тільки по-справжньому.
тільки востаннє. 

 
Докладніше

ДОРОГА

#межиріччя

ДОРОГА

а дороги назад – нема…
як нема у ріки зворотної течії.
як нема старого фотографа, котрий знімав
безпритульних дітей і собак нічиїх.

а ще він любив жовтневі ранки – вологі, глевкі,
сповнені безумних туманів і ритуальних вогнів.
коли у тотальній тиші проносяться тіні стривожених їжаків,
а всі невпокорені душі зостаються одні.

та що він любив – неважливо, як і те, 
про кого були його останні думки.
дорога назад – це дерево, яке ніколи до себе не доросте. 
це початися із нікого і закінчитися ніким.

зумисно порушити всі кордони, перейти рубіж,
скуштувати пороху і безліч заморських страв.
їж-молися-люби. їж. їж. 
забери своє, доки хтось інший його не забрав.

а старого фотографа більше не згадуй. 
про нього – мовчи.
в інстаграмі постять фоточки домашніх крекерів і борщу.
осінь знову прийшла і знову не закінчується нічим.
ти кажеш мені мовчати,
і я мовчу.

 
Докладніше

ХОЧА

Фото Уляны Галич.

#межиріччя

ХОЧА

боже, ти віриш, що йому уже тридцять два?
рудою купіллю над землею проростає жовтнева трава,
торішнім шовком лягає тобі до ніг.
ні!
це не осіння призма – цей вимучений калейдоскоп.
уяви собі, ‒ ти поганий, а твій товариш ‒ ще гірший коп.
у вас є новенький «Пріус», пончики і рок-н-рол.
є онкологія, яку він ледь-ледь поборов.
є дружина в кімнаті-чекальні, і пара близнят.
і так – щодня.

боже, ти віриш, що йому уже сорок три?
щось не дуже хороше діагностували в його сестри. 
він крокує бульварами, порожніми вулицями снує.
важко у це повірити, але він – є.
пригадує, як хворів пневмонією, 
а вона приносила у лікарню козяче молоко,
як він украв для неї червоний лак – маленький флакон.
як потім обоє втікали від главврача.
такі речі ‒ не забуваються. хоча…

боже, ти віриш, що йому уже п’ятдесят один?
потихеньку харкає струмом електричка Суми-Лебедин.
понад синім обрієм лебедіють пташині ключі.
справжня осінь приходить вночі,
розгортає свої намети, встановлює прапори.
це коли ти бажаєш піти нечутно ‒ до пори. 
це коли над страхом виявляється іще одна, найвища межа.
попіл і жар.

боже, ти віриш, що йому уже сімдесят шість?
він майже нічого не їсть.
племінників повідомили про дату очікуваного кінця.
він нікому нічого не обіцяв.
не просив про надгробок, не роздавав настанов.
тільки зрідка згадував свою першу шкільну любов.
її косички, портфель і покусані нігті.
а більше нічого пригадати не міг.

 
 
 
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info