ОСТАННЯ ДОЧКА МОНТЕСУМИ

коли остання дочка підстаркуватого Монтесуми
покине спустошені вулиці Теночтітлану 
чи буде їй гірко від того, чи буде сумно,
чи відчуватиме вона себе самотньою і зламаною?
чи говоритиме у ній кров її пращурів 
чи досить сильно ненавидітиме вона іспанських солдатів?
коли збираєш каміння і вкладаєш його до пращі, 
пригадуєш усі борги, які маєш віддати.

пригадуєш хороші часи і золоті піраміди, 
зведені на честь жорстокого бога Кетцалькоатля.
смерть – це мистецтво, її також потрібно уміти,
задля того, щоб вижити, або задля
народження свого довгоочікуваного спадкоємця.
через тисячу років і тисячу пекельних боїв
вона бачить його – чи може, то лише їй здається, 
а він, у свою чергу, добре бачить її.

з вікна похмурої багатоквартирної поверхівки, 
збудованої на місці найвеличнішої з пірамід. 
імовірно, цей хлопець знає більше, аніж хотів би 
про те, як безмісячними ночами оживає кривавий міт. 
як нізвідки з’являються вершники, закуті в блискучі лати,
як стугонить земля під копитами їхніх коней. 
це не зовсім те, що йому б хотілося пам’ятати, 
але він пам’ятатиме – до самого скону.

і за цю первородну пам’ять, за ці неймовірні видива
нею самою уже заплачено найбільшу ціну. 
це її таємниця, її потойбічне придане, 
яке вона забере із собою за міську стіну.
а коли їй відкриються широкі простори мезоамерики
і у безмірі часу вона опиниться зовсім сама – 
не залишиться жодних причин, для того, аби померти 
останній дочці Монтесуми, якої він ніколи не мав.

Докладніше

П’ЯТНАДЦЯТЬ ПІРАТІВ

йо-хо-хо і пляшка рому! на скриню мерця

припадає зазвичай п’ятнадцять-двадцять піратів.
усі вони – гарні хлопці, але історія ця – 
не те, із чого варто почати.

варто почати зі світу, що невпинно снує
свою онтологію на космічному веретені.
варто почати з Бога, котрий, безумовно, є.
попри те, що його апостоли – неписьменні.

а ті, які оволоділи письмом, піддалися звабі.
така природа людини – і право вибору ні при чім.
якби Господь про це знав раніше – то й не звав би
їх за собою у Гетсиманію уночі.

але годі про це балакати. давай – про осінь,
або про зиму, чи іншу кліматичну біду.
про класику жіночих романів – Бронте й Остін,
про те, що я не прийду.

давай поговоримо про взаємність, якої не буває багато.
про все, що було між нами, і про те, чого не було.
а доки ми говоритимемо, згадувані мною пірати
зійдуть на дальній берег і пограбують чиєсь село.

Докладніше

НАВЧИ ЇЇ

його перша дружина плутала Антарктику з Арктикою,

натомість пам’ятала номер його кредитної картки.
знала усі пафосні ресторани в центрі та на околицях.
вона йому вже не сниться. він за неї не молиться.
лише іноді пригадує запах її волосся.
врешті, їм непогано велося.

його друга дружина була студенткою політеху.
вони познайомились на фейсбуці. вона його тегнула
в якомусь дописі про збір волонтерської допомоги.
у неї були великі очі й красиві ноги.
оця-от добре зналася на світовій географії.
любила на сон прийдешній хильнути чарочку граппи.
любила хорошу музику та гарні вірші.
за нею він сумує найбільше.

про його третю дружину досить сказати, що
вона погано собі уявляла, хто такі Берія чи Хрущов.
тим паче не знала нічого про Черчиля або Рузвельта.
усе це – казала вона – занадто грузить.
єдиною її перевагою була успадкована від бабусі хата.
утім, вона була не те, що багата.
скоріше так – особа невизначеного статусу і моралі.
тому не варто й розказувати про неї далі.

четверта, п'ята і шоста просто були – та й по всьому.
справжнього інтересу заслуговує лише сьома.
чи, може, сама вона була занадто цікавою.
тож якогось дня за пообідньою кавою
спитала свого коханого чоловіка:
милий, наша оселя така простора й велика
і, хоч я вивчила в ній усі закапелки і найменші кімнати.
але, мені видається, тут є щось, про що я можу не знати.
скажи мені, що саме ти ховаєш від світу?
але він лиш поглянув на свою кобіту,
посміхнувся й замовк надовго. і така мовчанка
зазвичай не дозволяє уже нічого почати.

...а для чого початок, якщо я хочу тільки продовжити
оце маленьке життя, зусиллями своїми й божими.
якщо можна, почуй мене, якщо хочеш, то забери.
я ніколи тебе не просив про це – до пори.
та, якщо я досі тобі потрібен для якоїсь мети, –
навчи її, як від мене піти.
пошли за нею свого архангела, а краще – загін кінноти.
доки вона не знатиме, хто я – вона не знатиме, хто ти.
тож порятуй її від напасті, понад безоднею її проведи...
шепотів він надвечір, виголюючи залишки синьої бороди.

 

 
Докладніше

ДОСИТЬ

Із початком осені по-новому починаємось ми.

Коли стає зрозуміло, що зарано вмирати.
І навіть якщо у небо немає шляхів прямих,
воно через це нічого не втратить.

Даруватиме нам посмішки – примружені і скупі,
висітиме над головами ватяною запоною.
Це осіннє небо нагадує мені похоронний спів,
чи обличчя п'яниці опісля тривалого запою.

Нехай воно у чомусь – знайоме, але водночас – чуже.
Віконними шибками стікають іржаві сльози
когось, хто бачив усе навколо не раз і вже
не може ставитися до цього надто серйозно.

І у той момент, коли нас підхопить і понесе
за вивірені горизонти непогамованою течією,
Слухай мене – я розкажу тобі все,
після того, коли нарешті стану твоєю.

Я розповім тобі, чому щороку земля
долає свої маршрути і вивершує кліматичні цикли.
Повір мені, усе це робиться для
того, аби ми з тобою призвичаїлися і звикли

до химерної думки – що після нас не буде людей,
що усі на світі поети схожі з котами. 
А тим часом осінь кланяється нам і тихо іде,
розчиняючись у небутті – не тут і не там.

Тож не варто вірити усьому, що я кажу.
Може бути, що цього разу ми обійдемося без осені.
Ти чекатимеш на тому боці, коли я переходитиму межу.
І цього – досить.

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info