Карпатський майстер

bg

Уговорили))) ловіть...

 

 

Цвіт сакури облітає,

вітер хмари по небу жене,
якусь гору ледве видно,
Говерла то, не Фудзіяма...

Далеко-далеко, десь серед карпатських лісів, в горах, жив собі майстер гуцульського кунг-фу Орест Лі. Він був вже дуже старий, але ніяк не міг обрати собі учня. Хто б до нього не приходив, всі провалювали перші ж випробування. Зажурився старий Лі. Смерть скоро, а знання передати нікому. 
Одного вечора сидів Орест за столом і думу думав, що ж йому робити, де учня гідного шукати. Аж тут у двері його дерев'яного будинку хтось постукав.

- Заходь, якщо з миром прийшов. - сказав Орест і уважно глянув на двері.

Ті відчинилися і на порозі з'явилася постать в чорному плащі. Обличчя гостя приховував широкий капюшон.

- Хто ти, незнайомцю, і навіщо прийшов до мене? - грізно запитав майстер і сердито насупив густі брови.

Людина скинула з голови капюшон. Перед Орестом стояла молода дівчина.

- Мене звуть Смерть і я прийшла по тебе. - дівчина посміхнулася. - Ти готовий, Оресте? Давай, збирайся і пішли.
- Звісно ж, що ні! - сердито вигукнув старий майстер і став в бойову стійку. - Йди геть, нечисть, не час мені ще помирати!
- Та перестань, діду, моє кунг-фу сильніше твого. - сказала смерть і зневажливо махнула рукою.
- Взагалі кажучи, я не б'ю жінок. - відповів Орест Лі і пограв міцними м'язами під сорочкою.
- Тю... Я й битися з тобою не буду, от зараз дмухну тобі в обличчя, ти і помреш. - величезні зелені очі дівчини хтиво заблищали.
- Мені не можна вмирати, я учня ще не маю... - майстер відступив на два кроки назад і витяг з-за пояса дві бойові гуцульські сокири. - А ти забирайся звідси, геть!

Смерть розсміялася. Вона так заливался, що Орест Лі аж зніяковів.

- Що смішного, жінко? Зараз ти дізнаєшся, що це таке стиль дикого селезня! - і майстер змахнув руками.

Дівчина, нарешті, перестала сміятися. Вона провела рукою по волоссю, яке було чорне, наче смола, довге і гарно блищало при світлі свічок, що освітлювали кімнату.

- Добре, діду, раз така справа, то дам я тобі шанс ще пожити на цім світі. - тихо сказала дівчина. - Але за однієї умови...
- Кажи вже, кістлява, не тягни! - насупився Орест.
- Фі... Як некультурно. Яка ж я кістлява? Глянь на мене, Оресте! - Смерть одним порухом скинула з себе плащ.

Гарне, підтягнуте тіло, граційна фігура, невеличкі, але пружні, красиві і дуже звабливі груди, довгі ноги... Єдине, що кидалося у вічі, то це неприродно біла шкіра, але вона лиш додавала пікантності образу дівчини. Орест Лі почервонів, його обличчя стало схожим на стиглий помідор.

- Ну, що, Оресте, кістлява? - насмішливо промовила дівчина і розкуйовдила руками своє довге, чорне волосся. - Невже я негарна, Оресте?
- Не підходь, проклята, не смій! - старий майстер ще не відійшов від шоку і не знав, що йому робити.
- Не бійся, старий, ти не мій тип чоловіків. Хоча... - Смерть присіла на лавку біля столу. - На чому ми зупинилися? Ага, умови... До речі, у тебе нема чогось випити? У нас тут такий романтичний вечір...
- Не забалакуй мене, стерво, що за умови такі? - ледве стримуючи себе, щоб не накинутися на голу дівчину, рявкнув Орест.
- Хамло... Ще й жадібний. Добре, не наливаєш, то й не треба. Так от, умови такі, діду... - Смерть поклала ногу на ногу, як Шерон Стоун у фільмі "Основний інстинкт". - Задовольниш мене п'ять разів поспіль і тоді живи ще двадцять сім років, три місяці і дев'ять днів. А ні, то... Коротше кажучи, по рукам?

Орест збуджено ковтнув слину, дивлячись на прекресне тіло дівчини і переварюючи усе сказане Смертю. Він не бачив живої голої жінки вже років сорок, а може й п'ядтесят. Хоча майстер карпатського кунг-фу був вже старим, але ж здоров'я мав, як у двадцятирічного юнака.

- Добре, по рукам, стерво! І дивись мені, тільки спробуй обдурити! Порубаю на шматки, спалю і попіл по вітру розвію! - Орест Лі кинув на підлогу обидві бартки, що й досі тримав у руках, підійшов до дівчини і підхопив її на руки, наче пір'їнку. Та тихенько засміялася і обвила руками його міцну шию.

Кілька годин поспіль у глухому карпатському лісі було чутно нелюдські крики, завивання і гучні стогони. Потім все стихло, так само раптово, як почалося...

Настав ранок. Сонце ще тільки збиралося вставати з-за горизонту. Свіже карпатське повітря було таким чистим і прозорим, що аж дзвеніло. Десь заспівали по черзі лісові пташки. Орест Лі прокинувся вдосвіта і почав свої тренування, як він це робив вже багато-багато років кожного дня. А в його будинку тим часом хтось хазяйнував на кухні, бо неймовірно смачні запахи смаженого м'яса і ще чогось, теж явно неймовірно смачного, розносилися легеньким вітерцем по усьому лісу. А на порозі, біля стіни, стояла здоровенна коса...

Докладніше

Кактус

bg

Всі думають, що рослини не мають ні очей, ні вух, нічого не бачать і не чують, нічого не відчувають ... Неправда! Бачу я все і все прекрасно чую! І відчуваю! Хто я такий? Я кактус, звичайний колючий кактус, який живе у пластиковому вазоні.

Якось мене викинули на смітник, коли я був ще зовсім маленьким. Вийшло все так по-дурному ... Мене подарували дівчинці на День народження, а я їй не сподобався і був швидко спроваджений у відро для сміття. Правда, тато дівчинки мене витягнув звідти і коли відносив сміття, то просто поставив мене біля бака. Там мене, власне кажучи, і знайшов Микола Петрович.
Микола Петрович, звичайний пенсіонер, жив в квартирі на четвертому поверсі звичайної багатоповерхівки у двокімнатній квартирі. Він жив сам, дружина померла років десять тому, а у дітей було своє життя. Раніше у Миколи Петровича жив кіт. Великий такий, рудий, пухнастий. Здається він називав його Альбертом. Але він теж помер. Від старості помер, давно. Більше Микола Петрович не хотів заводити ніяких тварин. А потім у нього з'явився я.

Спочатку я не мав імені. Але з часом Микола Петрович назвав мене Геною, або Гєшою, як він любив говорити. Так у мене з'явилося ім'я. Микола Петрович любив розгадувати кросворди і грати в шахи. Робив все це він на кухні. Заварював чай, сідав за стіл, ставив мене навпроти і, розмовляючи зі мною, як з другом, займався улюбленою справою.

Кожен день Микола Петрович ходив на прогулянку. Яка б не була там погода, а рівно годину він ходив по вулиці і дихав повітрям. Ось і сьогодні він одягнувся, узяв пакет, щоб зайти в магазин, і пішов.
Стояла пізня осінь, кінець жовтня. Листя вже практично все опало і дерева були схожі на гігантські скелети. День видався сонячним, але було досить прохолодно. Микола Петрович трохи затримався. Напевно спеціально не поспішав, щоб насолодитися такою гарною жовтневою погодою. 
Пенсіонер роздягнувся і зайшов до кімнати. Але раптом зупинився і посміхнувся. На підвіконні, де і зазвичай, стояв його кактус. Але сьогодні він розквітув! Величезна, яскраво-червона квітка розпустила свої пелюстки і була схожою на якусь фантастичну морську зірку.

- Гєша, Гєша ... Який же ти у мене гарний сьогодні ... - посміхаючись сказав Микола Петрович і пішов на кухню ставити чайник.

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info