1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Оленка лежала на спині натягнувши ковдру аж до підборіддя і дивилася на стелю. Іван притулився до її плеча обхопивши рукою поверх ковдри. 
За вікном падав сніг, вітер хитав ліхтар на розі будинку і той кидав крізь розцяцьковане морозом скло на стелю казкові візерунки.
- Мені страншо, Івасю, - прошепотіла Оленка.
Іван обережно поцілував її в плече. 
- Тобі немає чого боятися. Все добре. 
- Ти не розумієш, - Оленка вивільнила з під ковдри руку і торкнулася руки Івана, - Мені страшно від того, що якби не війна ми б не зустрілися. Навіть не так. Страшно від того, що твоїй появі я маю завдячувати війні... Якби не війна я б і досі жила в Луганську, працювала б в дитсадку. А ти б ремонтував коп'ютери у своїм Києві. 
Обидва замовкли. Деякий час було чути лише шум вітру і скрипінн ліхтаря. Нарешті Іван подав голос.
- Не думай так. Війна війною, а любов любов'ю. Ти ж і далі могла лишитися в Луганську? Могла. Інші ж лишилися. Так і я міг не піти воювати. Но пішов. Тож те, шо ми вдвох не лише через війну. А й через вибір. 
Оленка повернулася до Івана і подгладила його по щоці. 
- Вибір взагалі складна штука, - продовжив той, - коли ми обираємо шось одне, то завжди втрачаємо щось інше. 
- Минуле життя?
- В нашому випадку так.
- Я не шкодую.
- Я теж. 

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Стемніло якось вже дуже швидкою Толік спинив джипа біля воріт, прочинив їх і швиденько почимчикував до високого ганку. 

- Вечір добрий. Колядувать можна?
- Ой, здрастує, - сплеснула в долоні товстенька санітарка і кинулася відчиняти внутрішні двері.
- Пізно я? пробачте. Вже спить може?
- Проходьте, - санітарка причинила за ним двері, - та хто там спить? Ви шо свою полуночницю не знаєте?
- Ну я на хвилинку, добре? - посміхнувся санітарці Толік.
- Та конєшно йдіть, шо ж я не понімаю.
Толік пройшов коридором і тихенько відчинив одну з кімнат. Було темно, все освітлював лише телевізор, перед яким у візочку напівлежала Маша. Вона спала. Світло телевізора відбивалося на її обличчі, на худеньких довгих ручках і ніжках. Толік мимоволі зітхнув і навшпиньки підійшов.
- Зайчику, - він обережно погладив дівчинку по щоці тильним боком долоні, - ти спиш?
Маша зойкнула уві сні і прокинулася. Якусь мить вона дивилася на Толіка широко відкритими від страху очима, аж раптом впізнала.
- Тату, татусю!
Тонкі ручки міцно вхопили Толіка за шию. Він підняв доньку на руки і поцілував.
- Як ти?
- Тебе чекала, - засміялася мала.
- Таке чекала, що аж заснула?
- А ти знаєш як довго час іде коли чекаєш?
- Знаю, - Толік ще раз поцілував доньку і пройшовши до ліжка сів всадовивши її на коліна, - ну як ти тут?
- Та нічого, лікарі кажуть, що вже краще. Прогнозів правда ще бояться давати. Но сказали що може й ходитиму ще. Вік такий саме, підлітковий. Дванадцять років це тобі не десять даже. Організм швидко росте і можливо подолає травму. Ну це так вони кажуть.
- То дуже добрі новини, сонечко, - Толік відчув, що на очі навертаються сльози, - ти маєш допомагати лікарям і власному тілу. Хребет же ж цілий. Все буде добре.
Маша обхватила батька за шию руками і увіткнулася йому в груди.
- Там може, пахне не дуже… - прошепотів Толік.
- Там пахне навпаки дуже. Дуже! Тобою. Моїм татусем. 
- Ну то добре.
Деякий час обидва мовчали, Толік трохи хитався з боку в бік, так, ніби намагався приспати доньку.
- А коли ти мене забереш?
- Коли? – Толік замовк, - я не знаю точно, Машунь. Куди ж я тебе заберу? На фронт?
- Ну да, куди ж з калікою?
- Не кажи так, чуєш? Ніколи не кажи, - Толік відірвав доньку від грудей і зазирнув їй в очі, - на фронті дитині точно не місце, а хоч травмованій хоч ні. Виб’ємо орків з нашого села, то одразу і заберу.
Маша знову притулилася до батька і мовчала. Мовчав і він лише гладив неслухняні дівочі пасма.
- А ти бачиш нашу хату?
- Майже щодня. З однієї позиції дуже добре видно.
- І шо, хтось живе?
- Ні, не живе. Тоді ще як прилетіло, коли ми були, то ж кут рознесло. Так і стоїть. Село тепер під орками, но вони там не живуть. За селом одразу стоять, а тільки позиції в селі.
- А мама?
- Ох, доню. Як відчував, що треба було ховать не в селі. Тепер і на могилку не зайдеш. Но кладовище ніби ціле, тож колись підемо. Головне ти на ноги вставай.
- Тату…
- Що?
- А ти сам віриш, що я колись піду?
- Підеш, обов’язково підеш. Виб’ємо тих чортів з села, я тебе з цього центру заберу і будем хату відбудовувать. А потім нареченого тобі знайду.
- Ой не сміши, я шо сама не знайду?
- Ну або так. Давай я тебе вкладу, пізно вже.
Толік розстелив ліжко, вклав доньку , підіткнув ковдру і сів у ногах.
- Засинай, сонечко. Я побуду поки дозволили.
- А ти мені пісеньку заспіваєш?
- А ти не доросла вже для пісеньок.
- От мама б заспівала…
- Ладно, маніпулятор, слухай - - посміхнвся Толік, 
- А впав кіт із воріт,
Забив плечі і живіт.
Ото тобі, котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб'єш головку.
Та буде боліти -
Нічим загоїти.
За вікнами пішов сніжок. Німий телевізор блимав відкидаючи тьмяне світло на ліжко, малу, та чоловіка в формі. Чоловік тихенько співав і гладив малу по голівці…

#1000і1НічВійни

 
Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Макс взяв зі столу ножа, загострив сірник і колупнув їм у зубі. За вікном хрущівки сніг засипав місто. Темні будинки з поодинокими вікнами де ще світилося, не сперечалися зі снігом. Місто остаточно засинало.

- Ти готова змінити своє життя? - Макс повернувся до Тетяни, яка стояла в дверях кухні. Вона прийшла до нього зі спальні бо він все не міг повернутися сам. Пішов в кухню випити води і застиг. Дивився у вікно на місто.
- Ти вважаєш, що жити з тобою це змінити життя? - Тетяна поправила халат і сіла навпроти Макса, - Наше життя вже змінилося. Війна це ге цяцьки. 
- Ти права. Не цяцьки. Я воюю, ти оно, волонтериш.
- Ну і норм, - Тетяна поставила на плиту чайник і підпалила газ.
- Але я точно не принц на білому коні...
Тетяна деякий час мовчала дивлячись на сніг за вікном. Потім розвернулася і провела рукою по плечу Макса.
- Ти подарунок долі.
- Ти думаєш? - Макс перехопив руку і поцілував долоньку.
- Впевнена, - Вона посміхнулася, - ти думаєш я не бачу, що ти не ідеальний? Бачу. 
- І що? 
-Ну як там у класика, - Тетяна сіла Максу на коліна, - мені не потрібна вічна голка до примусу?
- Не зрозумів.
- Мені не треба хтось інший. Мені потрібен ти.
Тетяна нахилилася і поцілувала його в губи.
- А зайоби? - Макс відхилився розглядаючи Тетяну.
- Це не зайоби. Це шрами. Вони загояться.
- А якщо ні?
- Я загою... Не переживай. Ми загоїмо.
Тетяна знову поцілувала Макса. Той стиснув її в обіймах, піднявся і поніс у спальню. За вікном сніг остаточно вкрив місто. На плиті запарував чайник. Ніч остаточно вступила в права...

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Ось вже добу з неба падав сніг. Перші, ніби перелякані сніжинки, що падали на обяг і танули, змінилися більльшими, лапа ішими "власниками світу" які потроху вкрили все навкруги. Надвечір місто було в кучугурах, а тепер, вночі, вже все навколо біліло на фоні темного неба звідки сипало й досі. Біля мосту Сашка вивернула кермо в бік узбічча. Старий Судзуки крякнув і перевалившись через бордюр спинився. Сашка трохи відчинила бокове скло і закуривши кинула погляд в бік мосту. Машин майже не було. Час від часу з мосту на шосе випавзало авто і роззирнувшись очима-фарами навколо шмиготіло далі. Дзеленькнув мобільний. Сашка випустила дим в шибку і прийняла дзвінок.

- Не спиш? - голос Сергія був трохи втомлений.
- Та де ж сплю? Біля мосту, чекаю.
- Ну тоді розкривай обійми, татко в хаті.
На мосту з'явився темний силует Уралу, шо ніби пробивав собі дорогу двома промінями фар. Сашка вийшла з джипа. Урал спинився метрах в десяти, ззаду з кунга зістрибнула в снігову кашу постать, яку б вона не сплутала ні з чиєю. Сергій впіймав рюкзака, якого йому скинули з будки, махнув рукою, мовляв, все гут, рушайте і пішов в бік Сашки розкривши обійми.
Та зробила кілька кроків назустріч, Сергій притиснув її і цілував десь збоку в шию під волоссям. Сашка тулилася і вдихада його запах. Пахло неспокоєм - якимсь мастилом, цигарками, металом та чимсь горілим, однак цей запах вкупі з запахом його тіла, зводив її з розуму. 
- Я скучила, - шепотіла Сашка впиваючись пальцями в його бушлат.

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Проти ночі з неба посипала дрібна біла крупа. Падало щільно. Видимість знизилася до кількох метрів. Славка, якій щойно перевірив пости, ввалився в бліндаж. Скинув шапку, струсонув з неї сніг. Поставив автомат до стіни і присів до буржуйки. Гільза, мале руде кошеня, яке підхопив під час обстрілу в селі, муркнуло і стрибнуло на коліна. В цей момент дзеленькнув телефон.

- Привіт.
- Привіт, люба, - Славік посміхнувся уявивши Марту в кухні в позі лотоса на стільці. В піжамі з губкою Бобом, з закріпленим "крабіком" волоссям. Як тоді, до війни. 
- Як ти? - голос в трубці був трохи стомлений.
- Та нічого. Сижу біля пічки гріюся.
- Холодно?
- Ну осінь, шо тут бідкатися? Нормальок. А ти шо? Як малеча?
- Повкладалися, - Марта тихо засміялася, - Соплять гаврики.
- Поцьомай в носики.
- Обов'язково. Як у вас?
- Таке. Войнушка. 
Кілька секунд обидва мовчали, ніби боячись сказати вголос щось важливе. 
- Я скучила, - першою порушила мовчання Марта.
- І я теж, люба. 
- Діти питали чи ти приїдеш на Новий рік?
- Я дуже хочу, - Славка гладив Гільзу, що муркотіла на колінях, - Буду старатися.
- А ще, - Марта засміялася, - вони чекають на те, що ти їм обіцяв.
- На Гільзу? Он тут вона, біля мене, - Славка знову погладив кішечку.
- Вони вже й місце вибрали де їй будиночок поставлять. Вже й в магазині вибрали таку хатку зі стовбчиком шоб вона кігтики точила.
- Ну тут вона зі мною спить, так шо хай місце під ковдрою готують, а не хатку. 
- Скажу, - знов засміялася Марта.
- Дівчинко, - голос Славка раптом надломився, - Сонечко...
- Шо?
- Люблю тебе, - Прошепотів він
- І я. - прошепотіла вона, - приїжджай.
- Скоро... Добраніч.
- Клади перший трубку.
- Ні, ти перша.
- Добре, цьом.
- Цьом.
Славко встав не пускаючи з рук кошеня, відсунув прибиту замість дверей на вході до бліндажа військову ковдру і виглянув назовні. Сніг посилився. На позиції впала ніч.

 
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info