1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Тощий зайшов в хату, трусонув з шапки сніг, підійшов до старого обшарпаного комода на якому в подовжувачі стирчали зарядки і увіткнув шнурок в телефон.
Фєдька, що сидів на ослоні біля груби повернув голову і оглянув Тощого.
- З Валькою чи шо говорив?
- Кому Валька, а кому і Валєнтіна Іванівна, вапщєто, - Тощий кинув на Федьку ніщивний погляд. Розпустився ти тут.
Фєдька, здавалося зовсім не звернув увагу ані на тон розмови, ані на погляд. І далі сидів біля буржуйки дивлячись на вогонь.
- І як вона?
- Сказала, що більше не хоче, - Тощий зачерпнув кружкою з відра води і зробив кілька ковтків.
- Не може?
- Ти шо, глухий? Не хоче, - він поставив кружку і розстібнув куртку, - каже, шо задовбало все. Війна, безгрошів'я і моя ця вольниця.
Деякий час мовчали, чути було лише як тріщать в грубі дрова. Нарешті Федька підвівся, зсунув вбік два кільця фаєрки і поставив на грубу чайник.
- Біда.
- Ну, нічого харошого, но не біда. Біда як вже кришку згори кинуть, - Тощий повісив куртку і підійшов до груби грітися.
- Тю дурний, наврочиш ще.
- Не наврочу. Слова то лише слова. А карма лише дії пише, - він простягнув руки до груби і розчепірив пальці, - Знаєш шо таке карма?
- Знаю.

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Сніг виблискував під повним місяцем. Посічена вибухами посадка майже не ховала напівзігнуту Мишкову постать. Праворуч пішла автоматна черга. Кулі цвірінькнули об мерзлу кам'янисту почву. Мишко сахнувся вбік, перескочив вибоїну і зіскочив вниз до позиції.

- Шо ти тут? Кукуєш Румун? - Мишко поклав на лежак автомат і обтрусив з кожуха сніг.
- Кукую, - Румун закрив вічко тепловізора і відклав його вбік, - а чого мені не кукувать?
Позиція, колишній двоповерховий гараж на в'їзді до кооперативу, була на самому передку, біля ставочка. Невеличка посадка, колись місце відпочинку місцевих, тепер була майже винищена уламками мін. Верби з посіченим гіллям, гнулися до води ніби хотіли пірнуть і сховатися від руйнівного заліза. Сам гараж, як і весь автокооператив вже давно перетворився на руїни. Зберігся лише підвал, в якому, власне і був пункт спостереження за дорогою, що вела в містечко.
- Ну, розказуй! - Мишко сів ближче до маленького отвору-віконця через яке в світлі місяця було видно дорогу.
- Та шо розказувать? Тихо все. Як зазвичай. Час від часу ВОГом валять. Но якось бестолково. Мо вчать кого, а мо понапивалися.
- Ясно. Ну все, збирайся.
- Я посижу трохи, хочу листа дописать, - Румун відсунувся в дальній кут підвалу, включив маленький ліхтарик і дістав з кишені клапоть паперу в клітинку та ручку.
- Ого, навіть так? - Мишко зайняв позицію біля віконця.
- Та хочеться, щоб вона тримала лист в руках. Шоб могла покласти його в кишеню, або, може, притулити на холодильник під магніт, - Румун говорив, а сам виводив шось на листочку, - знаєш, я лише тут відчув силу написаних від руки літер... 

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Оленка лежала на спині натягнувши ковдру аж до підборіддя і дивилася на стелю. Іван притулився до її плеча обхопивши рукою поверх ковдри. 
За вікном падав сніг, вітер хитав ліхтар на розі будинку і той кидав крізь розцяцьковане морозом скло на стелю казкові візерунки.
- Мені страншо, Івасю, - прошепотіла Оленка.
Іван обережно поцілував її в плече. 
- Тобі немає чого боятися. Все добре. 
- Ти не розумієш, - Оленка вивільнила з під ковдри руку і торкнулася руки Івана, - Мені страшно від того, що якби не війна ми б не зустрілися. Навіть не так. Страшно від того, що твоїй появі я маю завдячувати війні... Якби не війна я б і досі жила в Луганську, працювала б в дитсадку. А ти б ремонтував коп'ютери у своїм Києві. 
Обидва замовкли. Деякий час було чути лише шум вітру і скрипінн ліхтаря. Нарешті Іван подав голос.
- Не думай так. Війна війною, а любов любов'ю. Ти ж і далі могла лишитися в Луганську? Могла. Інші ж лишилися. Так і я міг не піти воювати. Но пішов. Тож те, шо ми вдвох не лише через війну. А й через вибір. 
Оленка повернулася до Івана і подгладила його по щоці. 
- Вибір взагалі складна штука, - продовжив той, - коли ми обираємо шось одне, то завжди втрачаємо щось інше. 
- Минуле життя?
- В нашому випадку так.
- Я не шкодую.
- Я теж. 

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Стемніло якось вже дуже швидкою Толік спинив джипа біля воріт, прочинив їх і швиденько почимчикував до високого ганку. 

- Вечір добрий. Колядувать можна?
- Ой, здрастує, - сплеснула в долоні товстенька санітарка і кинулася відчиняти внутрішні двері.
- Пізно я? пробачте. Вже спить може?
- Проходьте, - санітарка причинила за ним двері, - та хто там спить? Ви шо свою полуночницю не знаєте?
- Ну я на хвилинку, добре? - посміхнувся санітарці Толік.
- Та конєшно йдіть, шо ж я не понімаю.
Толік пройшов коридором і тихенько відчинив одну з кімнат. Було темно, все освітлював лише телевізор, перед яким у візочку напівлежала Маша. Вона спала. Світло телевізора відбивалося на її обличчі, на худеньких довгих ручках і ніжках. Толік мимоволі зітхнув і навшпиньки підійшов.
- Зайчику, - він обережно погладив дівчинку по щоці тильним боком долоні, - ти спиш?
Маша зойкнула уві сні і прокинулася. Якусь мить вона дивилася на Толіка широко відкритими від страху очима, аж раптом впізнала.
- Тату, татусю!
Тонкі ручки міцно вхопили Толіка за шию. Він підняв доньку на руки і поцілував.
- Як ти?
- Тебе чекала, - засміялася мала.
- Таке чекала, що аж заснула?
- А ти знаєш як довго час іде коли чекаєш?
- Знаю, - Толік ще раз поцілував доньку і пройшовши до ліжка сів всадовивши її на коліна, - ну як ти тут?
- Та нічого, лікарі кажуть, що вже краще. Прогнозів правда ще бояться давати. Но сказали що може й ходитиму ще. Вік такий саме, підлітковий. Дванадцять років це тобі не десять даже. Організм швидко росте і можливо подолає травму. Ну це так вони кажуть.
- То дуже добрі новини, сонечко, - Толік відчув, що на очі навертаються сльози, - ти маєш допомагати лікарям і власному тілу. Хребет же ж цілий. Все буде добре.
Маша обхватила батька за шию руками і увіткнулася йому в груди.
- Там може, пахне не дуже… - прошепотів Толік.
- Там пахне навпаки дуже. Дуже! Тобою. Моїм татусем. 
- Ну то добре.
Деякий час обидва мовчали, Толік трохи хитався з боку в бік, так, ніби намагався приспати доньку.
- А коли ти мене забереш?
- Коли? – Толік замовк, - я не знаю точно, Машунь. Куди ж я тебе заберу? На фронт?
- Ну да, куди ж з калікою?
- Не кажи так, чуєш? Ніколи не кажи, - Толік відірвав доньку від грудей і зазирнув їй в очі, - на фронті дитині точно не місце, а хоч травмованій хоч ні. Виб’ємо орків з нашого села, то одразу і заберу.
Маша знову притулилася до батька і мовчала. Мовчав і він лише гладив неслухняні дівочі пасма.
- А ти бачиш нашу хату?
- Майже щодня. З однієї позиції дуже добре видно.
- І шо, хтось живе?
- Ні, не живе. Тоді ще як прилетіло, коли ми були, то ж кут рознесло. Так і стоїть. Село тепер під орками, но вони там не живуть. За селом одразу стоять, а тільки позиції в селі.
- А мама?
- Ох, доню. Як відчував, що треба було ховать не в селі. Тепер і на могилку не зайдеш. Но кладовище ніби ціле, тож колись підемо. Головне ти на ноги вставай.
- Тату…
- Що?
- А ти сам віриш, що я колись піду?
- Підеш, обов’язково підеш. Виб’ємо тих чортів з села, я тебе з цього центру заберу і будем хату відбудовувать. А потім нареченого тобі знайду.
- Ой не сміши, я шо сама не знайду?
- Ну або так. Давай я тебе вкладу, пізно вже.
Толік розстелив ліжко, вклав доньку , підіткнув ковдру і сів у ногах.
- Засинай, сонечко. Я побуду поки дозволили.
- А ти мені пісеньку заспіваєш?
- А ти не доросла вже для пісеньок.
- От мама б заспівала…
- Ладно, маніпулятор, слухай - - посміхнвся Толік, 
- А впав кіт із воріт,
Забив плечі і живіт.
Ото тобі, котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб'єш головку.
Та буде боліти -
Нічим загоїти.
За вікнами пішов сніжок. Німий телевізор блимав відкидаючи тьмяне світло на ліжко, малу, та чоловіка в формі. Чоловік тихенько співав і гладив малу по голівці…

#1000і1НічВійни

 
Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Макс взяв зі столу ножа, загострив сірник і колупнув їм у зубі. За вікном хрущівки сніг засипав місто. Темні будинки з поодинокими вікнами де ще світилося, не сперечалися зі снігом. Місто остаточно засинало.

- Ти готова змінити своє життя? - Макс повернувся до Тетяни, яка стояла в дверях кухні. Вона прийшла до нього зі спальні бо він все не міг повернутися сам. Пішов в кухню випити води і застиг. Дивився у вікно на місто.
- Ти вважаєш, що жити з тобою це змінити життя? - Тетяна поправила халат і сіла навпроти Макса, - Наше життя вже змінилося. Війна це ге цяцьки. 
- Ти права. Не цяцьки. Я воюю, ти оно, волонтериш.
- Ну і норм, - Тетяна поставила на плиту чайник і підпалила газ.
- Але я точно не принц на білому коні...
Тетяна деякий час мовчала дивлячись на сніг за вікном. Потім розвернулася і провела рукою по плечу Макса.
- Ти подарунок долі.
- Ти думаєш? - Макс перехопив руку і поцілував долоньку.
- Впевнена, - Вона посміхнулася, - ти думаєш я не бачу, що ти не ідеальний? Бачу. 
- І що? 
-Ну як там у класика, - Тетяна сіла Максу на коліна, - мені не потрібна вічна голка до примусу?
- Не зрозумів.
- Мені не треба хтось інший. Мені потрібен ти.
Тетяна нахилилася і поцілувала його в губи.
- А зайоби? - Макс відхилився розглядаючи Тетяну.
- Це не зайоби. Це шрами. Вони загояться.
- А якщо ні?
- Я загою... Не переживай. Ми загоїмо.
Тетяна знову поцілувала Макса. Той стиснув її в обіймах, піднявся і поніс у спальню. За вікном сніг остаточно вкрив місто. На плиті запарував чайник. Ніч остаточно вступила в права...

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info