1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Аліна спинила машину біля брами, дістала з багажника пакет та квіти, і пішла вглиб алеєю. Хоча було зовсім рано біля деяких могилок вже товклися люди. Вони щось мели, гребли, виривали, скидали на купу. Аліна пройшла центральною алеєю і звернула ліворуч. На кладовищі пахло свіжозірваною зеленню і фарбою. Співали пташки. Вглибині, серед павутиння огорож, між двома вербами, там де була Валікова могилка Аліна побачила чиюсь тінь і на секунду заклякла. Та вже в наступну мить зрозуміла хто це. 

- Привіть, Вань, - Аліна підійшла і поклала руку на його плече. 
Іван, худий, жилавий, виглядав навіть молодше своїх двадцяти. Якби не грубий шрам на шиї і далі через всю щоку аж до ока, то його легко було б приняти за підлітка.
- Драстє, - Іван підняв голову, - нічого шо я тут?
- Та які проблеми, ти шо? - Аліна поставила на лавку поруч з чоловіком пакет, - а ти давно? 
- Вчора приїхав. На три дні. 
- А тут давно? - Аліна заходилася прибирати могилу, хоча фактично все було в ідеальному порядку.
- Та я одразу сюди. 
- Ти шо, ночував тут? 
Аліна саме хотіла помінять воду в вазі, вилила з неї збоку під огорожку, однак він слів хлопця безсило опустилася на лавку поруч з ним. Кілька хвилин обидва мовчали. Вітерець легенько хитав вербові гілки вгорі, десь співала пташка та час від часу долітав звук машин з дороги. 
- Вань! 
- Що? 

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Надя несла Толіків портрет. Артіст попросив, ніби розумів, що коли чимсь її не пригрузить то вона зійде з глузду. Надя тримала рамку, з якої, з-під скла їй посміхався Толік. Він був у формі, волосся сховане під бандану, в кутку рота цигарка. Здавалося він ніколи й не виймав з рота ту цигарку, димів постійно.
- Ну має ж бути в мене недолік? - казав він, - а то ще в святі запишуть.
Коли Надя вперше побачила Толіка він рубав дрова. Була рання, ще майже не помітна осінь. Роздягнений до пояса, Толік вправно розрубував навпіл невеличкі чубачки і складав попід стіну гаражу.
- Хазяїн, - сміявся в бороду Артист.
- Смійся, командир, смійся, - посміхався він у відповідь і пихкав цигаркою, - щас похолодає будемо в хаті дрижаки ловить то згадаєш хто хазяїн.
- Іди знайомся, - Артист пропустив в двір Надю, - до нас красіва і смєла дівчинка приїхала. Купу всього притаранила.
- Я Надя, - вона й зараз пам'ятала що тоді чогось зніяковіла.
- Толік, - посміхнувся він.
- Допоможете машину розвантажить?
- Ну звісно. Куди ж я дінусь Того разу вони більше фактично й не розмовляли. Занесли в хату продукти, пять комплектів форми , два біноклі і тепловізор, з яким Надя змусила сфотографуватися Артиста як командира, що прийняв все привезене.
- Ще приїдете? - спитав Толік як Надя вже сідала в буса.
- Ну як буде потреба то буду.

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Тощий зайшов в хату, трусонув з шапки сніг, підійшов до старого обшарпаного комода на якому в подовжувачі стирчали зарядки і увіткнув шнурок в телефон.
Фєдька, що сидів на ослоні біля груби повернув голову і оглянув Тощого.
- З Валькою чи шо говорив?
- Кому Валька, а кому і Валєнтіна Іванівна, вапщєто, - Тощий кинув на Федьку ніщивний погляд. Розпустився ти тут.
Фєдька, здавалося зовсім не звернув увагу ані на тон розмови, ані на погляд. І далі сидів біля буржуйки дивлячись на вогонь.
- І як вона?
- Сказала, що більше не хоче, - Тощий зачерпнув кружкою з відра води і зробив кілька ковтків.
- Не може?
- Ти шо, глухий? Не хоче, - він поставив кружку і розстібнув куртку, - каже, шо задовбало все. Війна, безгрошів'я і моя ця вольниця.
Деякий час мовчали, чути було лише як тріщать в грубі дрова. Нарешті Федька підвівся, зсунув вбік два кільця фаєрки і поставив на грубу чайник.
- Біда.
- Ну, нічого харошого, но не біда. Біда як вже кришку згори кинуть, - Тощий повісив куртку і підійшов до груби грітися.
- Тю дурний, наврочиш ще.
- Не наврочу. Слова то лише слова. А карма лише дії пише, - він простягнув руки до груби і розчепірив пальці, - Знаєш шо таке карма?
- Знаю.

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Сніг виблискував під повним місяцем. Посічена вибухами посадка майже не ховала напівзігнуту Мишкову постать. Праворуч пішла автоматна черга. Кулі цвірінькнули об мерзлу кам'янисту почву. Мишко сахнувся вбік, перескочив вибоїну і зіскочив вниз до позиції.

- Шо ти тут? Кукуєш Румун? - Мишко поклав на лежак автомат і обтрусив з кожуха сніг.
- Кукую, - Румун закрив вічко тепловізора і відклав його вбік, - а чого мені не кукувать?
Позиція, колишній двоповерховий гараж на в'їзді до кооперативу, була на самому передку, біля ставочка. Невеличка посадка, колись місце відпочинку місцевих, тепер була майже винищена уламками мін. Верби з посіченим гіллям, гнулися до води ніби хотіли пірнуть і сховатися від руйнівного заліза. Сам гараж, як і весь автокооператив вже давно перетворився на руїни. Зберігся лише підвал, в якому, власне і був пункт спостереження за дорогою, що вела в містечко.
- Ну, розказуй! - Мишко сів ближче до маленького отвору-віконця через яке в світлі місяця було видно дорогу.
- Та шо розказувать? Тихо все. Як зазвичай. Час від часу ВОГом валять. Но якось бестолково. Мо вчать кого, а мо понапивалися.
- Ясно. Ну все, збирайся.
- Я посижу трохи, хочу листа дописать, - Румун відсунувся в дальній кут підвалу, включив маленький ліхтарик і дістав з кишені клапоть паперу в клітинку та ручку.
- Ого, навіть так? - Мишко зайняв позицію біля віконця.
- Та хочеться, щоб вона тримала лист в руках. Шоб могла покласти його в кишеню, або, може, притулити на холодильник під магніт, - Румун говорив, а сам виводив шось на листочку, - знаєш, я лише тут відчув силу написаних від руки літер... 

Докладніше

1000 і 1 ніч війни

gorovyi

Оленка лежала на спині натягнувши ковдру аж до підборіддя і дивилася на стелю. Іван притулився до її плеча обхопивши рукою поверх ковдри. 
За вікном падав сніг, вітер хитав ліхтар на розі будинку і той кидав крізь розцяцьковане морозом скло на стелю казкові візерунки.
- Мені страншо, Івасю, - прошепотіла Оленка.
Іван обережно поцілував її в плече. 
- Тобі немає чого боятися. Все добре. 
- Ти не розумієш, - Оленка вивільнила з під ковдри руку і торкнулася руки Івана, - Мені страшно від того, що якби не війна ми б не зустрілися. Навіть не так. Страшно від того, що твоїй появі я маю завдячувати війні... Якби не війна я б і досі жила в Луганську, працювала б в дитсадку. А ти б ремонтував коп'ютери у своїм Києві. 
Обидва замовкли. Деякий час було чути лише шум вітру і скрипінн ліхтаря. Нарешті Іван подав голос.
- Не думай так. Війна війною, а любов любов'ю. Ти ж і далі могла лишитися в Луганську? Могла. Інші ж лишилися. Так і я міг не піти воювати. Но пішов. Тож те, шо ми вдвох не лише через війну. А й через вибір. 
Оленка повернулася до Івана і подгладила його по щоці. 
- Вибір взагалі складна штука, - продовжив той, - коли ми обираємо шось одне, то завжди втрачаємо щось інше. 
- Минуле життя?
- В нашому випадку так.
- Я не шкодую.
- Я теж. 

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info