Дохтур Лівсі

Дохтур Лівсі

Все ж цікаво, як настрій змінює тексти...

dl

Коли знищити емоції, а радість, біль та гостру необхідність дарувати і отримувати тепло замінити на смиренність та усвідомлення необхідності просто пливти за течією і будь, що буде - казки виходять мертвими.

Коли примусом заборонити собі мріяти - герої виписуються неживими.

Коли дні сприймаєш у форматі "так треба - бо треба жити" - слова втрачають фарби...

Невже, вбиваючи серце, вмираєш сам? Вивітрюєшся у пусту оболонку, яка виконує біологічні функції?..

А заспокоїтися, змиритися і прийняти - це як померти живим?..

Докладніше

"Мишебратья", написано рік тому...

dl

- Как же так? - душевно терзался Ипполит Тимофеевич, наливая себе из графина водку в гранёную хрустальную рюмку. - Я ведь честно им написал, от чистого сердца: давайте уже помиримся, мы же один народ...

Он залпом опрокинул содержимое рюмки, интеллигентно поморщился, поправил слегка покосившиеся очки и снова потянулся к графину.
- Может, хватит? - сухо поинтересовалась Клавия Ивановна, пододвинув поближе блюдце с солёным огурчиком. - Ты, хотя бы, закусывай.
- Боже мой, почему ты не понимаешь? - горько вскричал Ипполит Тимофеевич. - Я им: вернитесь, готов простить санкции, импортозамещение. Даже, чёрт побери, карательные отряды. А они меня матом… Матом! Представляешь? Меня!
Он снова потянулся к графину, но Клавдия Ивановна предусмотрительно стукнула его по руке.
- Закусывай, - строго потребовала она. Иполлит Тимофеевич с обречённым выражением на лице взял огурчик.
- Раньше, помнится, была сёмга… - тихонько заметил он.
- Ты и на это не заработал, либераст сраный! - взорвалась Клавдия Ивановна. - Что, доходился по своим антивоенным митингам? Послали тебя укропы ко всем чертям? А я всегда говорила: пока этих мразей танками не передавим - толку не будет.
- Ах, Клавочка… Если бы только к чертям! - жалобно произнёс Ипполит Тимофеевич, с трудом доедая отвратительно-кислый огурчик домашнего соления. - Для них мы уже не один народ, не братья… А Крым… Представляешь? Отдайте нам, говорят, русский Крым. Подумать, какая наглость!
Он налил себе третью рюмку и, подняв её со стола и разглядывая жену через призму прозрачной жидкости, глубокомысленно заключил:
- Триста лет… Триста лет мы с этими, с позволенья сказать, блядями, жили одной семьей. Триста лет…
- Что я слышу? - язвительно ухмыльнулась Клавдия Ивановна. - Мой муж - материнщик?
- А то!
Ипполит Тимофеевич, значительно осмелевший после новой дозы спиртного, громко бахнул кулаком по столу, раскрасневшись при этом, как перезрелый помидор.
- Бить их надо, пока не поздно. Предателей, госдеповских холуев… Поскорей бы уже наш великодушный Путин перестал их жалеть и ввёл, наконец, войска…

Докладніше

Зранку трошечки емоційної суперечки...

dl

- Зранку трошечки емоційної суперечки гострим перчиком - бадьорить. На вечерю взаємні ляпаси - тільки словом, хоча дівчаткам дозволяється і долоньками. Перед сном - палкі поцілунки та надійне снодійне у вигляді ніжних зізнань. Коханий, я нічого не пропустила?
- На обід не забудь насипати щіпку роздратування, чи краще ревнощів. Зараджає енергією до кінця робочого дня!
- Добре, любий. Я тобі подзвоню...

Станіслава Пилипівна за звичкою підслуховувала під чужими дверима, притуливши велику чашку до лакованої поверхні, і мінялася на обличчі.
- Ну дурбецали, нє? - зауважила. - Шоб ви нарешті повбивали одне одного, ваші крики вже в печінках...

- Хочу боляче! Зроби мені боляче, смикни сильно за хвостик, - весело загравала дівчинка, збігаючи сходами.
- Як же смикну, коли не наздожену? - не встигав зрозуміти захеканий хлопчик, плентаючись позаду.
- А як хочеш - так і смикни, - вимагала дівчинка через декілька поверхів нижче.
- Драстє, Станіслава Пилипівна, - чемно привітався хлопчик до отетерілої бабці. - Ви, як завжди, пхаєте носа куди не слід? Залюбки би послухав зараз про своїх батьків - алкоголіка і розпутницю, - але поспішаю в школу.
- Шо? - не допетрала Станіслава Пилипівна, ледь не впустивши чашку. Та хлопчик уже забіг далеко униз.

Докладніше

Засніжені

dl

- Холодно, - промовили королеви, показуючи на великий стовбчик термометра.
- Зараз, ваші величності, - огидний карлик почав роздмухувати камін.
- Власне, що таке холод? - замислився придворний філософ, труснувши срібними кучерями. - Легке, ніжне поколювання шкіри рожевих щік; чисте, свіже повітря із неповторним солодким запахом...
- Не цікаво, що таке холод, - повідомили королеви. - Ми повинні вершити долю людей. Покажіть нам людину.
Карлик востаннє дмухнув на молодий вогонь і, насилу обхопивши велике дзеркало, боком почовгав до трону.
- Гляньте, ваші величності.
Зеркало почорніло і розвиднілося, показавши маленьку дівчинку, котра гойдалась на гойдалці, голосно сміючись.
- Що це? - поцікавились королеви.
- Людина, ваші величності, - відповів карлик, недобре блиснувши оченятками. - Ба, як бридко верещить і потворно смикається!
- Що це за переривчастий крик? - поцікавились королеви. - І чому спотворилося обличчя?
- Радість, мої королеви... Радість прекрасна! - захоплено проказав філософ, змахнувши золотим плащем. - Уявіть лишень, наче світ зненацька грає новими барвами. І здається, що вся планета обертається тільки заради вас. Чи навпаки, саме ви зараз рухаєте планету, відштовхуючись потужним сміхом від Всесвіту...
- Гордощі мають бути покарані. Людям не дозволено думати, наче світ існує для них, - повеліли королеви і знову вказали на термометр:
Докладніше

Мертві ноти місячної сонати

dl

Зимне місто вночі міняється. Зблідла сірість талого снігу, нагромадження білих хмар, чорні клаптики тротуару та обмерзлі гілки дерев трансформуються в магію світла, тіней і лапатих сніжинок, що від самого неба кружляють у нечутному вальсі вітру.
"Там, за вікнами, люди мають зовсім інше життя. Чи вечеряють разом, чи, може, бавляться з дітлахами. Розділяють щоденні клопоти, радіючи одне одному. Або просто милуються снігом, сидячи біля вікна..."
Дурнуваті думки... Але хто заборонить мріяти у вечірньому, зимному місті, де на вулицях більше привидів, ніж людей? Неквапливих і заспокоєних, розсудливих та терплячих. Таких, що не залишають слідів на свіжому снігу...
- Маєш вогника? - раптом зупинив мене незнайомець у ковбойському капелюсі.
- Не палю, - винувато розвів руками, намагаючись не згубити щемливі мрії.
- То візьми. І дай мені, - наказав незнайомець, простягуючи надзвичайно гарну запальничку у формі драконячої голови.
- Але навіщо? - вже почав дратуватися. Захотілося просто піти...
- Бо не можна віддати те, чим не володієш, - криво всміхнувся незнайомець, блиснувши хижо очима в світлі нічних ліхтарів. - Ось, тримай.
І нахабно вклав запальничку мені до рук.
- То маєш вогника?
Незнайомець дістав з кишені довгу сигару. Я слухняно простягнув запальничку і натиснув на драконячі вуха. Із відкритої металевої пащі вирвалось полум'я.
- Бачиш, як усе просто? - підморгнув незнайомець, випускаючи білий дим. - Маєш - і віддаєш... Он у тому провулку на тебе уже чекають. Покажи запальничку дівчині біля входу.
- Хто чекає, чому, навіщо? - геть нічого не зрозумів.
- Доля або прокляття... Яка різниця? - хижі очі блиснули знову. - Однаково краще, ніж безцільно тинятися вулицями та мріяти про життя, якого не буде.
Незнайомець глибоко затягнувся й видихнув тютюновим димом прямо в лице. Я не витримав і закашлявся.
- Вперед і не обертаючись.
Дружньо поплескавши по плечу, зник за моєю спиною, залишивши після себе незаймано-рівний сніг...
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info