Дохтур Лівсі

Дохтур Лівсі

Вечеря

dl

- Пані, прошу, виходьте.
Довговолоса білявка в короткому білому кожушку обережно вилізла із блискучої чорної автівки, поправила рожеву шкіряну сумочку із золотим логотипом і зацокала шпильками до ресторану. Послужливий водій зачинив за нею двері та, дозволивши собі нарешті зняти з обличчя посмішку, вмостився на пасажирське крісло, натягнув чорну кепку на очі і задрімав.
- Певно та курка важна, - заздрісно мовив дід із брудним волоссям, притулившись спиною до холодної мокрої стіни і стискаючи обома руками стару металеву кружку.
- Заздриш їй? - поцікавився незнайомець у темних окулярах, вбраний у шкіряний плащ.
- Ну а як же? - здивувався дід. - Пані може поїсти все, що заманеться. А я маю оце збирати гроші на хліб.
- Гріх жалітися, винен сам, - холодно одказав незнайомець. - Скільки разів життя відкривало двері, але ти не хотів іти?
- Та знаю, така вже доля... - потайки посміхнувся дід, намагаючись вдати сум. - То може пан допоможе копійкою старому дурню?
- Маєш останній шанс поміняти життя. Тож не прогав, - мовив незнайомець і обережно торкнувся старого вказівним пальцем. Той раптом вигнувся, наче вдарило струмом, і, закотивши очі, поволі опустився на тротуар.
- Що з ним? - стривожено вигукнув якийсь випадковий перехожий, відштовхуючи незнайомця в бік. - Негайно викликайте швидку!..
 
- Пане, прошу, меню...
Офіціант улестиво посміхнувся.
- Чи бажаєте аперитив? До фірмових страв безкоштовно.
- Покличу, - коротко відповів незнайомець. Офіціант мовчки відійшов. Білявка в білому кожушку сиділа за невеличким столиком у кутку і набирала щось на телефоні, вистукуючи довгими нігтями по екрану та неквапливо сьорбаючи вино.
- Чорт, бісова погода, - невдоволено бурмотів огрядний велетень у жмаканій сорочці, що сидів одразу біля вікна, роздратовано копирсаючись виделкою у салаті. - Тільки дощі, дощі... Офіціанте, можна й мені вина?
- Маємо дуже великий вибір столових вин, - послужливий офіціант вже поспішав до нього з винною картою.
- Мамо, ви отримали гроші? - раптом поцікавилася білявка у телефон. - Ні, не хвилюйся за мене... Крістіан відлетів у відрядження до вік-енду, вийшла трохи розвіятися... Звісно щаслива, ма! Краще скажи, як пройшов останній курс лікування?
По засмаглій щоці потекла несмілива сльоза. Долоня із золотим браслетом на зап'ястку поспішила негайно стерти її з життя, нервово перебираючи пальцями.
- А можна звичайної вареної картоплі, шмат оселедця і грам двісті горілки? - поцікавилася білявка, відклавши трубку. Офіціант з розумінням кивнув і зник на кухні.
- Оселедець, горілка... Хто тебе поцілує після такого? - насмішливо зауважив огрядний велетень.
- Замовкни, га? - гаркнула білявка, намагаючись підпалити тонку дамську сигару дешевою запальничкою, що знервовано витанцьовувала у тремтячій руці.
- Ось, - незнайомець обережно підсів навпроти й простягнув запалений вогник.
- Прочитайте мені ще лекцію про шкоду паління, - сердито попрохала білявка. - Маю настрій пити сама, не затримую.
- Люди вміють іноді дивувати, - одказав незнайомець. - Дайте товстуну шанс.
Білявка здивовано глянула на темне скло окулярів.
- Та плювати мені на нього!..
Докладніше

Сни

dl

Дівчина у облягаючій чорній сукні танцювала несамовите танго серед нічної вулиці, граційно рухаючись бруківкою між великих двох ліхтарів. З похмурих хмар накрапав холодний, мов лезо гострої бритви, дощ. Перехожі, закутані в теплі куртки, стояли під розгорнутими парасолями і зі змішаним подивом й здивуванням спостерігали за танцем.
- Холодно, - нарешті мовила дівчина, впала знезсилено на каміння і розсипалася на дрібні пісчинки, мов була зроблена із напрочуд крихкого скла. Перехожі мовчки знизали плечима і посунули далі, обережно ступаючи по уламках.
- Дивно, так? - незнайома рука торкнула моє плече.
- Навпаки, якраз зовсім нічого дивного. Адже це всього лише сон, - відповів, навіть не обернувшись.
- Як знати? - поцікавився голос.
- В справжньому світі завжди прокидаєшся в тому ж місці, звідки заснув, - пояснюю. - А цю дівчину сам малюю щоночі - й сам вбиваю, аби вигнати із думок.
- Отже, ліміти вичерпано, - мовив голос. - Досить примушувати страждати сни, деміурги мають відповідати за творіння.
Незнайома долоня грубо штовхнула на землю. Я лиш зойкнув, упав і розсипався, змішуючись з подорожнім пилом...
 
- Нарешті прокинувся, - радо сказав бородатий незнайомець, простягуючи хламиду. - Одягнися, бо ще змерзнеш. Холодно.
- Де ж прокинувся? - зауважив, ледве продерши очі. - Все ще сон, тільки трохи інший.
- Ну то ласкаво прошу у світ ілюзій, - посміхнувся бородань. - Дивися, оце - твій меч, а ось там - арена. Йди вже убий когось, чи що?
- Ще б поснідати, - натякнув. - Якось хочеться їсти.
- Як не будеш голодним - не будеш злим.
Бородань дістав із кишені елегантного крапчастого метелика і обережно пов'язав на шию.
- Ну то як там, буде сьогодні битва на славу цезаря?
- Та буде... - одказав неохоче і поплентався на циркову арену, тягнучи за собою важкий металевий меч.
- У!.. У!.. У!.. - захоплено закричали глядачі, колотячи себе в груди.
- Отже, це через тебе мусила страждати щодня, витанцьовуючи до нестями чи то Кадриль, чи Польку? - з ненавистю у ніжному оксамитовому голосі поцікавилася дівчина, неквапливо заряджаючи пістолет.
- Битва буде короткою, - відмітив самозакохано. - Падай - і розбивайся!
- Зараз, тільки пістолет заряджу, - чарівно всміхнулася дівчина.
Докладніше

Потвора

dl

Холодно...
Голі стіни вкрилися льодом. Десь у іншому світі сумно завивав вітер, закидаючи час від часу лапаті сніжинки в прямокутні отвори попід стелею. І якщо щастило піймати їх на язик, то можна було з насолодою випити чисту, майже джерельну воду.
Худорлявий довговолосий дід мостив незграбну споруду з уламків битої цегли, посміхаючись, мов дитина, що бавиться кубиками. Нарешті, склавши уламки докупи, намалював палаюче полум'я чорним шматком обгорілої деревини.
- Гарний вийшов камін, - задоволено пробурмотів, вмощуючись на кам'яну підлогу. І, схрестивши кістляві пальці, задивився на грубі контури намальованого вогню.
Відразливий скрегіт зненацька порушив тишу, заповнивши увесь невеличкий простір. Старі металеві двері поволі посунулися і до кімнати війшов незнайомий підліток, тримаючи на витягнутій руці замурзану миску.
- Не слухати, не дивитися... - перелякано шепотів, затуливши долонею очі. Тонкі губи старого скривилися у ледь помітній посмішці.
- Пане Гжеши, візьміть вашу їжу.
Несформований баритон, що зривається на фальцет.
- Поклади на камін, аби трохи нагрілася, - наказав старий.
- Для цього треба розплющити очі, - заперечив голос. - Чому би пану просто не взяти миску?
Старий тихо пирснув зо сміху і, не спромігшись втриматися, гучно зареготав.
- Хочеш, аби руку тобі відгриз?
- Най пан Гжеши - найпотворніша в світі істота, але не злий! - невпевнено одказав юнак.
- Значить, люди тобі збрехали. Але навіщо? - в'їдливо запитав старий. - Може, плювати хотіли на твоє життя? До того ж, мертвій прислузі не треба платити.
- Не слухати, не дивитися... - нагадав до себе юнак, ще щільніше притиснувши долоню до очей.
- Не бачити і не чути! - роздратовано проревів старий, клацнувши довгими іклами. - Хто звелів до мене прийти?
- Не знаю, пане! Не знаю, - юнак нарешті не витримав і заридав, поволі опускаючись на коліна. - Будь-ласка, не їжте мене.
Миска вислизнула з руки і впала додолу. Прозора юшка розтеклася по каменю.
- Отже, не їсти? - втомлено мовив старий. - Тоді скажи, чому найбільша потвора має бути людянішою за людей?
- Тому що люди - то найбільші потвори, - мовив крізь сльози юнак. І, смиренно схиливши голову, тихо плакав.
 
Старий уважно вдихнув у себе зимне повітря. Воно гірчило горем, натомість майже зникла кислинка-страх.
- Бачив, як силоміць торкалися дівчини. Чув, як страшно кричала про допомогу... Бачив, чув - і злякався, - ледве вимовив хлопець, пробуючи витерти сльози. Хижі очі уважно спостерігали за ним. Гарячий, пекельний подих пік у спітніле чоло.
- Ненавиджу себе за це, - зізнався юнак. - Сам прийшов, бо маю віднині жити ось тут - огидний, мерзенний...
- Дурне, пихате хлопчисько. Захотів погратися в жертву?!
Від люті потвори, здавалось, двигтіли стіни.
- Може, я також хочу ховатися від людей? - ображено вигукнув юнак.
- Я не ховаюся, мене покарали люди! Сказали, що для диявольської потвори немає місця серед божої краси.
Старий спересердя вдарив лапою по уявному каміну. Уламки цегли розлетілися в різні боки.
- Брехливі, ниці та лицемірні... Потаємну радість з чужого горя ховають за найщирішими співчуттями. Удаваною смиренністю, жертвенністю тягнуть в довічне рабство, вимагаючи розуміння й жалю. Паскудно від них смердить.
- Щось я геть нічого не зрозумів, - тривожно мовив юнак і знервовано посміхнувся. Кислий запах повітря вдарив потужним страхом у ніс.
- Чи забув, що я знаюся на запаху крові? - поцікавилася потвора. - Можу тому одразу визначати убивць...
 
- Бовдури, вітайте героя східного королівства! - урочисто проголосив корчмар. - Пане, прошу сюди. До найкращого місця.
- Дякую, та не варто... - зніяковів юнак, знімаючи шляпу.
- Як ти зміг подолати таку потвору? - захоплено запитав огрядний велетень, привітно ляснувши хлопця по спині. - Бачив на палі кудлату голову, сущий диявол. Кажуть, одного разу вона загризла невинну жінку.
- Але є інші чутки. Наче потвора не мала жодної змоги вирватися на волю, проте герою одразу повірили, як побачили ту саму кудлату голову, - відчеканив якийсь чоловік, зазираючи юнакові прямо у вічі.
- Що за глупість? - обурено пирхнув той. - Краще пригощу тебе елем. Розкажу, як було насправді. Ну ж бо, пане корчмарю, налий усім!
Гості радісно закричали, здійнявши келихи. Посміхнувшись, юнак неквапливо рушив до чоловіка, котрий вперто не відводив своїх очей. І, обійнявши дружньо того за плечі, непомітно шепнув:
- Очевидно, комусь обережно треба ходити вулицями. Хто зна, якій потворі раптом стали цікаві його сліди.
(23)
Докладніше

Танго закоханих душ

dl

Солодко-п'янкий аромат вина заповзав у найтонші шпаринки, укривши пожовклі стіни ледве помітним лиском. Немолоді серця зігрівалися виноградним присмаком, що повертав у далеку молодість.
- Пригадуєш, як колись..?
- До біса оте "колись"! Хочу запам'ятати сьогодні, зараз.
Стара платівка несподівано завертілася, перетворившись на неповторну мелодію вальса. Дві полохливі тіні закружляли у забутому танці, тихо човгаючи підлогою.
- А колись ми уміли кружляти невимушено і легко...
- Кажу ж - до біса оте "колись"!
Тіні рухалися по стінам, рухали стіни і посували час, змушуючи поступитися, відійти. Десь по той бік вікна незнайомець, щільно закутаний в чорний шкіряний плащ, мовчки стояв на холодній бруківці і безсоромно дивився крізь напівпрозоре скло.
- Дивно... Як довго вони затримуються у цьому світі, коли спливає життя.
Жінка у чорній шалі тим часом танцювала під давні ритми, ніжно обіймаючи спустошене повітря. Поодинокі сльози стікали із заплющених зморшкуватих очей на несподівано щиру усмішку щастя. Незнайомець дістав блокнот і перегорнув сторінку.
Докладніше

Все ж цікаво, як настрій змінює тексти...

dl

Коли знищити емоції, а радість, біль та гостру необхідність дарувати і отримувати тепло замінити на смиренність та усвідомлення необхідності просто пливти за течією і будь, що буде - казки виходять мертвими.

Коли примусом заборонити собі мріяти - герої виписуються неживими.

Коли дні сприймаєш у форматі "так треба - бо треба жити" - слова втрачають фарби...

Невже, вбиваючи серце, вмираєш сам? Вивітрюєшся у пусту оболонку, яка виконує біологічні функції?..

А заспокоїтися, змиритися і прийняти - це як померти живим?..

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info