Леся Полищук

Леся Полищук

Василь не те щоб сильно пив...

lp2

І Оксана не те щоб була вже такою противною..
Просто якось так склалося. Ще молоді, але вже далеко не юні вони пов’язали свої життя в той момент, коли обидвоє почувалися страшенно самотніми. А потім звикли бути самотніми разом. Раз по раз розбавляли рутину тим, що один напивався до чортиків, а інша відривалася по повній в ці моменти. 
І плило життя рік за роком. Пішли з хати, прийшли в хату, повечеряли, полаялись, лягли спати. Оксана колись ніжною була, а тепер говорила крізь зуби і не втрачала нагоди шпильок підпустити, коли Василь, від нічого робити, йшов до кав’ярні з Іваном і пропускав гальбу другу пива. Так і жили.
З часом відстороненість ставала глибшою, претензії більшими, життя нестерпнішим.
- Знову?
- Що знову?
- Напився знову, що?
- А тобі що?
- А нічого мені. Однаково, так само як і тобі. Ти мені довго будеш життя псувати, довго будеш нерви висотувати. У всіх чоловіки, як чоловіки, а у мене хто зна що. Тобі ні до чого діла немає. Ти ж як сновида живеш, щось робиш, так автоматично щось. Не дивишся навіть, що їсиш.
- Угу, - бурчав зазвичай на то Василь. А Оксану від тієї байдужості аж скручувало у вузол.
- Ах ти ж курвисько! Ти скільки сьогодні грошей пропив? Я мушу за хатою дивитися, їси варити, прати, прибирати, а ти ррраз і півзарплати процвиндив. Мабуть надто легко тобі живеться, що ні за що не відповідаєш, а лиш душу мені висотуєш по частинам! Ти егоїст! Очі би мої тебе не бачили ніколи.
Василь зазвичай спокійно піднімав погляд на Оксану і дивлячись посоловівшими очима прямо їй в обличчя, язиком що заплітався питав,
- А на хороби тобі гроші?

Докладніше

Мабуть найбільше я хочу спокою...

lp2

Відверто. Але скільки ж потрібно собі нервів вимотати, щоб досягти хоч найменшої його подоби. Як викручуватись і як працювати. Як втрачати безцінні години і хвилини життя. Огризатися і плакати. Кричати і лаятись. Заради того щоб хоч на годинку можна було лишитися сам на сам з собою і відновити гармонію.Чи вартий він того? Вартий звичайно. Ми всі маємо те на що заслужили. Як казала мені бабуся "ой вспокойся, на тім світі одпочинемо, а поки плигай, як можеш"

Докладніше

Я ніколи не зраджувала "своїх"

lp2

Навіть коли вони мене бісять. Коли мають іншу думку. Коли ставлять підніжки чи чешуть язиками за моєю спиною. Я буду з ними лаятись. Щось доводити з піною біля рота. Або ігнорувати. Але я не зраджуватиму їх. Досить одного прохання, чи заклику про допомогу, щоб я кинулася захищати "свого". Від усіх. Потім розберуся хто правий хто винуватий, але свого захищу. Захищу щоб знову полаятись)))
Я завжди думала що це суто українська риса. Шпетити чоловіка вдома, але вибрати очі сторонньому, котрий спробує його зачепити. Битися з сусідкою за сина і виривати їй коси, а вдома дати ремня синові, бо ж шкоду зробив. Крити органом свого президента, але швидко затикати матюками рота мордорцю який спробує хоч криве слово на нього сказати. Збирати возити давати гроші чи плести сітки для того щоб хлопці мали перевагу над мордорцями і виїдати тут деяким з них мозок "говори українською вар'яте" 
 А коли я бачу як зраджують "своїх" то раз по раз пробігає думка - чи то ми вже настільки не українці стали, що людей, які захищають достоту наше, куди вже більш наше - мову - зраджувати. Кидатись звинуваченнями. Можна не бути згодним, можна навіть самому тимчасово чи вимушено послуговуватись язиком. Всяке в житті трапляється. Але ж кидатися на тих хто захищає твоє??? Однаково що хапати бійця за руку коли він тримає кулемета в бік ворога і пояснювати це тим що там же можуть бути непогані люди.. 
Ваше ж захищають. Так чи інак. Значить "свої". А зраджувати "своїх" це не українська риса а... думайте самі коротше.

Докладніше

Три дні заходила щоб фоточку закинуть...

lp2

Три дні заходила щоб фоточку закинуть і глянути новини. Особливо не читала. Правильно й робила. Зараз забороню тегати мене в дописах. Все пройде рано чи пізно, а люди залишаться. Якщо схотять, звичайно. Є речі які для нас очевидні, але інші люди їх сприймають по іншому. Це називається різні погляди. І я боюсь, що намагання заставити когось роздружитись з кимсь попри його особисте бажання, схоже на неймовірно нахабне влізання в особистий простір, який я дуже бережу. Вам Павла Глазового. 
Він вже помер правда, тому роздружитись з ним в мене не вийде)))

Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.
Попросив він:
— Покажіть кухлик той, що з краю. —
Продавщиця:
— Что? Чево? Я нє понімаю.
— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка. —
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови. —
Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова. —
І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.

Докладніше

Ледве повлягалися

lp2

А шо ж. Три тижні не бачились. Новиииин. Ну про сніг. Про світ. Про життя. Про те, як люльку правильно палити. Про те чому люди бувають нещасні. Про зустріч випускників (ще літом була у тата 45 років з випуску, сто разів розказана але ж. Є нові згадані деталі) Про те як монета Данилова (Кіт подарив репліку давньогрецької йому) наробила гомону у сільському магазині ( "оце представляєте дівчата, переорюю города, а за борону глечик зачепився, старезний. Я в нього, а там отакі монетки. Повний горщик") і про те як сусід, що марить лисячою шапкою півдня шукав лисицю ("я тобі точно Петре кажу, отакена красавіца пухнаста прямо тобі в повітку шаснула тільки що") Про те в кого ж я все таки вдалася така казкарка))) Трохи повоювали малі за право з дідом спати ( а що ж, він же казку розкаже цікавезну) і про те що не дочекалися казки, заснувши обидвоє на дідовому дивані, обіймаючи подушку. І що тютюн за 150 гривень дорого, то тре свій садити. І про те що поїде взавтра першим автобусом. Крім останнього - все прекрасно.. 
Дякуйте Богу, якщо маєте живих батьків. Дякуйте щогодини, якщо маєте такого тата, як мій..
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info