Леся Полищук

Леся Полищук

Подуріли всі з тим Різдвом...

lp2

- Подуріли всі з тим Різдвом. Ти диви, які воцерковлені стали..., - бурчав дід Гаврило проштовхуючись поміж людей, на передріздвяному базарі в Дуліцькому.
Дід Гаврило бурчав майже завжди. Є такі люди, жовчні і всім незадоволені, завжди, цілодобово. Його жінка, баба Єля, могла б розказати, що бурчить Гаврило навіть вночі, коли спить, але не розказувала, бо поїхала від нього в Попєльню до батьків. Ще в дев'яності, як тільки стало точно зрозумілим, що "совєти" вже не повернуться, а Сталін не реінкарнується, жовчність Гаврила сягнула апогею і баба Єля, не витримавши втікла. Гаврило, якщо й сумував, то видно по ньому того не було. Якісь самотні молодички намагалися влаштувати особисте життя поруч з дідом, тоді ще здоровим і міцним п'ятидесятирічним дядьком, але більш ніж на пару годин "лічной жизні" не вистачало нікого. 
- Та хай би він сказився, де це бачено: "Не стій там, туди не сідай, чого свого баняка не принесла, не чіпай картоплю, то на посадку, не сип цукру так багато, закрий рота свому малому, чого розспівалася", та хто ж це витримає?
Таких молодичок було чи п'ять чи шість, а потім і вони перевелися, бо дід старів і цікавість викликала лише його хата і двадцять соток городу біля неї, які дід ще в молодості засадив яблунями. Але жодні сотки не вартували "нєрвів" які вдосталь давав Гаврило в "нагрузку".
Дідові яблуні Симиренки були найкращими в селі. Колись дід купив садженці в Києві на виставці, куди його посилали по партійній лінії. Ці яблуні так вабили сільських дітлахів, що з часом дід купив собі "ружжо" з якого не вагаючись міг стрельнути в того, хто наважиться перелізти через паркан. В Дуліцькому навіть виникла новорічна традиція серед старших парубків - в переддень нового року виломати частину Гаврилового паркану і спалити його біля Панського ставка. Це вважалося таким собі посвяченням в парубоцтво за дуліцькими традиціями. Виломав, спалив - можна йти свататись. Дід чатував хлопців щороку. Але садок був в двадцять соток, паркан довжелезний, а дід один. Тому перед кожним Різдвом дід як раз йшов на базар по цвяхи, щоби ставити паркан наново. 

Докладніше

Міцно притуляюся лобом до дзеркала...

lp2

Міцно притуляюся лобом до дзеркала. Вглядуюсь кудись в задзеркалля. Я давно вже підозрюю, що там, по ту сторону скла - справжнє. А тут..
Тут все навиворіт. 
Тут модно розмовляти мовою ворожої держави і, притомні нібито, люди гризуться виборюючи своє право розмовляти нею. А я не чую української по радіо. Не бачу її на шпальтах. А вони гризуться, використовуючи весь свій величезний потенціал, не за те щоб жити достойно в цій державі, а за ворожу нав'язану мову.
Тут, в країні де ніколи не любили владу, тут дивним чином моляться на неї... Тут цькують за незгоду з владою..
Тут, в країні що завжди була сердечною, тут сміються з вбивства і зі згвалтувань. Тут толерують насилля в родині і не толерують геїв..
Тут в країні з неймовірним мовним потенціалом, щоб тебе почули, потрібно віртуозно обкладати всіх матюками. І чим саркастичнішим і брутальнішим ти будеш, тим більше шансів...ні не змінити щось, а бути купленим тими в кого є гроші.
Тут в країні, що сама природа її надихає творити красу, в моді відвертий несмак
Тут в країні козаків, партизанів і повстанців стало нормою "не розхитувати човен".
Тут в середині січня йде довгий і холодний дощ...
Я не пам'ятаю, як потрапила сюди, в задзеркалля. І тисну лобом в холодне скло, міцно заплющуючи очі. Відкриваю їх - і знову ні... Не вийшло..

Докладніше

Всесвіт навчив мене минаючого року двом речам

lp2

Першій. Що я маленька дівчинка, яка занадто перебільшує свої можливості. Не можна охопити неосяжне, допомогти всім і вгодити всім. Обпечешся, образять і спробують втопити в болоті.
Другій. Що навіть маленька дівчинка здатна порухом руки, словом, дзвінком, малесенькою справою перевернути світ навколо і дати поштовх величезному і неосяжному добру, яке не її руками творене, але не було б без неї можливим.
І от що я втямила. В світі є безліч великих людей, яким необхідне слово маленької людини, щоб робити безмежне добро. 
А болотяна земля...Ну це непогана маска для шкіри, кажуть...

Докладніше

В селі Дуліцьке...

lp2

В селі Дуліцьке (дульки - то грушки, а не те що ви подумали) Новий рік наближається невпинно і безпощадно, як цьоці Галіна коза до шкоди. І не зважаючи на все, що відбувалося протягом року, не зважаючи на те, хто голова сільради і хто президент країни, сакральне і основне значення має лише те, хто на зміні в магазині. Якщо Олька, то всьо! Новий рік не вдасться. В сенсі -справжнього святкування не буде. Не буде ні величних епічних походів хлопців з Полька на хлопців на Нагумовку. На дискотеці в клубі дівчата гиготітимуть, але на вулицю до криниці не підуть, а значить не випаде одинокому трактористу раптового кохання. Не палитимуть біля Панського ставка огорожу діда Гаврила, за священною традицією (бо дід достобіса вредний і має ружжо, яким ганяє всіх з свого садка). Не будуть кататися на санках з безсніжної гори біля ГЕСу. Всі хазяйки дорахуються курей і гусей в сараях, а не так як в 98-мому, побачать їх на імпровізованому пікніку на триста людей, біля безпечанського мосту. Не волатиме на всю Млинову пісня Сі Сі Кейч з бабінніка дядька Йвана в сто пятдесятому повторі "ось пішли до мене в сральню, там плакат її висить, ох і додільна молодиця була!" Не гупатимуть під ранок в головишині двері парубки "А Свєта вийде?!" "А шоби вас чорти побрали, Свєта вже пятий рік в Києві замужом, йдіть звідси гаспидські діти бо хєра вам а не асфальт на вулицю в наступному році!" Не ховатиметься зранку Людка у Барсіковій буді від праведного гніву Йвана, через те що попутала кого цілувала сп'яну.

Докладніше

#враження

lp2

#враження
Він такий чистий, аж бринить і сяє. Як кришталь. Як квітка яскраво- сліпучо-жовтої кульбаби, що проросла між щілинами бетонних плит мегаполісу. Ні бруд, ні пилява, ні сірість не здатні навіть трішки приглушити оту чистоту і яскравість квітки, яка радіє сонцю попри все.
Дитяче, абсолютно світле обличчя. Чисті-пречисті очі. Ніби й не був він на тій війні.
Як? Як його оминуло те, що змінило навіть найкращих з нас? Те, що змусило наші душі вкритися тоненькою, але міцною скориною. Те, через що тверднуть навіть найбільші серця. 
Він на зустрічі 72-ї ходив у звичайному одязі і носив прапор України. Місцями почорнілий, місцями підписаний, місцями брудний "знаєте, скільки він пережив, цей прапор?" І не розумієш, чому цей школяр ходить з бойовим прапором. Навіть подумати не можеш, що він звідти, з пекла. 
Його підтролюють побратими і волонтери, а він посміхається. Посміхається так щиро, що душа стискається в крапку. Дитина. Невинна і чиста. Така чиста, що аж бринить. Дитина такої душі і серця, що ніякий бруд не може навіть на секунду зачепитися - все просто зіслизає з прозорої, сліпучої, кришталевої аури добра і чистоти.
"Дядя Юра, який же сьогодні прекрасний день! Найкращий день в житті! Полонені повернулися, ЗРП приїхали!" Сумніваючись своїм зашкарублим серцем думаєш "Та не може бути, що такі існують!" А тоді дивишся в очі і щиро звертаєшся до Господа "Дякую, що такі ще існують!"

 
 
 
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info