Уляна Галич

Уляна Галич

ДОСИТЬ

Із початком осені по-новому починаємось ми.

Коли стає зрозуміло, що зарано вмирати.
І навіть якщо у небо немає шляхів прямих,
воно через це нічого не втратить.

Даруватиме нам посмішки – примружені і скупі,
висітиме над головами ватяною запоною.
Це осіннє небо нагадує мені похоронний спів,
чи обличчя п'яниці опісля тривалого запою.

Нехай воно у чомусь – знайоме, але водночас – чуже.
Віконними шибками стікають іржаві сльози
когось, хто бачив усе навколо не раз і вже
не може ставитися до цього надто серйозно.

І у той момент, коли нас підхопить і понесе
за вивірені горизонти непогамованою течією,
Слухай мене – я розкажу тобі все,
після того, коли нарешті стану твоєю.

Я розповім тобі, чому щороку земля
долає свої маршрути і вивершує кліматичні цикли.
Повір мені, усе це робиться для
того, аби ми з тобою призвичаїлися і звикли

до химерної думки – що після нас не буде людей,
що усі на світі поети схожі з котами. 
А тим часом осінь кланяється нам і тихо іде,
розчиняючись у небутті – не тут і не там.

Тож не варто вірити усьому, що я кажу.
Може бути, що цього разу ми обійдемося без осені.
Ти чекатимеш на тому боці, коли я переходитиму межу.
І цього – досить.

Докладніше

НЕ (НАВЗДОГІН)

не ріка не тече у тобі – тож даремно триматися броду.

із нікуди в нікуди ніколи ніде не дійти.
чорні риби померли.
тому їх відпустять у воду.
там на них полюватимуть мертві підводні коти.

прибережний пісок має пам'ять погану на лиця,
але він береже всі уламки розбитих човнів
і розмиті сліди тих, кому серед ночі не спиться.
це поганий спектакль. 
ти нікого не граєш у нім.

у театрі абсурду – ні правил, ані режисера.
навздогін за тобою хтось довго кричатиме:
– стій!
бо життя – це химера, а смерть – це подвійна химера.
не ходи за межу. не пиши мені звідти листів.

 

 
Докладніше

ЗНАЄ

ще зелені дерева. осипались тільки каштани.

усвідомлення осені завжди у чомусь спонтанне.
а у чомусь тремке. як чекання приходу або переходу
по тонкому льоду, що лягає на приспану воду.
переходу на той бік, зарослий кропивою і лепехою.
де усе пережито, і черга лише за тобою.

оприявнення осені – в кадрах знайомих околиць. 
у юрмі дітлахів, що біжать галасливо до школи.
у линялому кобальті неба, і хмарах із вати.
осінь має ім’я, і тобі його краще назвати.
бо вона – це коханка, яка до кінця не забута.
це остання спокуса, і перша таємна спокута.

коли навіть повітря високе, тривожне, осіннє
час копати картоплю, збирати гриби і насіння.
час лічити курчат, лікувати занедбані рани.
повертається осінь. у неї волосся багряне.
ви із нею занадто близькі, і занадто далекі.
це неначе із вирію ледве вчувається клекіт.

це коли тебе кличуть, а йти неможливо на поклик,
поки обрій холоне в долонях і поки 
ще не тужить ніхто за здоровими і за живими.
поки золота всього з нічного намулу не вимив 
хтось у темній одежі, в робочих важких черевиках.
осінь знає про зиму, та досі до неї не звикла.

 

Докладніше

ЗМІСТ

у Тернополі осінь з’являється майже відразу

після Дня незалежності і празнику.
вона дістається сюди з пересадками, з-за Карпат,
із тих країв, де вирощують абрикоси і виноград.
посеред ночі сходить на пустому вокзалі,
а потяг «Галичина» рушає і їде далі,
повз десятки маленьких станцій, у напрямку на Шепетівку.
осінь отримала довгострокову путівку.

проте, на початку своєї місії,
вона пригадує, як їй бувало добре у цьому місті,
з його численними парками і великим ставом.
але жити вона б тут не стала.
інша справа – Збараж чи Скалат.
або мальовничий Бучач.
тут появу осені відзначають бучно,
вітають її хлібами, стелять обруси і килими.
хоча насправді усі вони готуються до приходу зими.

Докладніше

ОСІНЬ

коли змучений серпень поступається місцем вересню,

а дзвінке міжсезоння стелить свій оксамит,
я нанизую сни і спогади на коштовну вервицю.
я читаю їх як молитву за нас самих,
і за тих, що пішли у даль і навіки втрачені.
нам зосталися їхні тіні та голоси.
це не осінь. іще не осінь – радше
це невчасне прозріння, якого ти не просив.

це небесна вода, що струмує віконними шибками.
це ранковий туман і перша паморозь на траві.
все минає – можливо, навіть занадто швидко,
а розхристане світло падає по кривій 
на подільські міста, між якими несходжені відстані,
на остови човнів, затонулих на мілині.
тобі солодко там, де від мене – найменшої звістки.
тобі віриться в осінь, а осінь гірчить у мені.

 

 
 
Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info