Уляна Галич

Уляна Галич

Міські собаки значно цивілізованіші від сільських.

Вони знають про призначення пішохідних переходів, супермаркетів, знають про велосипеди і поліцейські машини... і вони не кидаються на людей.

Щоб повірити в це, мені довелось подорослішати.
Але все одно, навіть зараз, коли я бачу собаку, яка із гавкотом мчить повз мене, я здригаюсь і внутрішньо зменшуюсь.
Можливо, так відбувається тому, що в дитинстві мене часто кусали собаки.
Нарвані сільські собаки з маніакально-депресивним синдромом у голові, як я тепер уже розумію.
Особливо чітко запам'ятався один випадок.
Я, школярка-третьокласниця, у новеньких вельветових штанцях, повертаюсь додому. Надворі вересень. Мої домашні - на копанні картоплі.
Вже майже дійшовши до рідної хвіртки, помічаю на просторому моріжку - оболоню, як у нас кажуть - здоровезну сусідську вівчарку Джека, якого я панічно боялась. І недарма. Джек був крейзі на всю голову.
Джек, помітивши мене, реагує миттєво. З гарчанням кидається він на дев'ятирічну дитину. Я, в надії врятуватись, притискаюсь до паркану, але все марно. Вівчарка кидається мені в ноги і починає їх шматувати. До нього приєднується мале гавкітливе собача тієї ж сусідки. За парканом божеволіє від гавкоту наш власний собака.
Кажуть, мій крик чули усі сусіди.
Але ніхто не поспішив на допомогу.
Відтоді я інстинктивно не довіряю собакам і сусідам.
А до чого тут гештальти, спитаєте ви?
Не знаю. 
Можливо, якби таке трапилось із моєю дитиною, я б скрутила в'язи тій собаці разом із її власницею.
Але Джек після того ще довго бігав оклицями, лякаючи людей. Аж доки його не пристрелив один ще більш нарваний чолов'яга.
ПиСи.
Шрами у мене на ногах є й досі. Але найбільше шкода було штанців.

 

 
Докладніше

ТАКА

ти пропонуєш мені розділити кров. а в мене є тільки хліб.

і знаєш, я не готова бути тобі сестрою.
але про це – мовчатиму. чи напишу на віконному склі 
мовою невіршованою і простою.

щоб, коли подмухати – можна було прочитати оці слова,
а інакше – вони зостаються невидимими.
тобі важко із цим змиритися – але я ще й досі жива,
порухи повік мене видали.

тож, коли ти заходиш в мою оселю, і знімаєш плаща,
вмикаєш світло й зазираєш до холодильника,
бійся мене – нехай цей страх сковує тебе міцніше лещат, 
а найкраще – взагалі сюди не ходи.

не молись попід вікнами, не торсай клямку дверей.
обирай найвіддаленіші путівці й закинуті усіма дороги 
пам’ятай, що на світі існує ніч, і вона своє забере,
коли з темного лісу вийдуть єдинороги.

їхні білі тіла виблискуватимуть під сяйвом зірок,
але ти цього не побачиш – ти будеш надто далеко.
їх омиє ріка без імені, яка, неначе цукровий сироп,
виливатиметься із небесного глека.

так, я досить довго пливла за течією цієї ріки.
мене виносило на стрімке, шпурляло між берегами.
не будь мені братом – краще будь для мене ніким.
зречися мене і запиши це зречення на пергаментах.

підпиши його кров’ю – тією самою, котра – не вода.
котра, за твоїми словами, нас розмежовує та єднає.
я залишаюся. я навік залишаюсь тут – гарна і молода. 
точно така, якою ти мене уявляєш.

Докладніше

НАВЧИ ЇЇ

його перша дружина плутала Антарктику з Арктикою,

натомість пам’ятала номер його кредитної картки.
знала усі пафосні ресторани в центрі та на околицях.
вона йому вже не сниться. він за неї не молиться.
лише іноді пригадує запах її волосся.
врешті, їм непогано велося.

його друга дружина була студенткою політеху.
вони познайомились на фейсбуці. вона його тегнула
в якомусь дописі про збір волонтерської допомоги.
у неї були великі очі й красиві ноги.
оця-от добре зналася на світовій географії.
любила на сон прийдешній хильнути чарочку граппи.
любила хорошу музику та гарні вірші.
за нею він сумує найбільше.

про його третю дружину досить сказати, що
вона погано собі уявляла, хто такі Берія чи Хрущов.
тим паче не знала нічого про Черчиля або Рузвельта.
усе це – казала вона – занадто грузить.
єдиною її перевагою була успадкована від бабусі хата.
утім, вона була не те, що багата.
скоріше так – особа невизначеного статусу і моралі.
тому не варто й розказувати про неї далі.

четверта, п'ята і шоста просто були – та й по всьому.
справжнього інтересу заслуговує лише сьома.
чи, може, сама вона була занадто цікавою.
тож якогось дня за пообідньою кавою
спитала свого коханого чоловіка:
милий, наша оселя така простора й велика
і, хоч я вивчила в ній усі закапелки і найменші кімнати.
але, мені видається, тут є щось, про що я можу не знати.
скажи мені, що саме ти ховаєш від світу?
але він лиш поглянув на свою кобіту,
посміхнувся й замовк надовго. і така мовчанка
зазвичай не дозволяє уже нічого почати.

...а для чого початок, якщо я хочу тільки продовжити
оце маленьке життя, зусиллями своїми й божими.
якщо можна, почуй мене, якщо хочеш, то забери.
я ніколи тебе не просив про це – до пори.
та, якщо я досі тобі потрібен для якоїсь мети, –
навчи її, як від мене піти.
пошли за нею свого архангела, а краще – загін кінноти.
доки вона не знатиме, хто я – вона не знатиме, хто ти.
тож порятуй її від напасті, понад безоднею її проведи...
шепотів він надвечір, виголюючи залишки синьої бороди.

 

 
Докладніше

КОВЧЕГ

коли тобі видається, що пам'ять - найбільше зло,

що в неї вузькі дороги й глибокі вирви,
подумай про тих, у кого тебе не було,
і тих, які в тебе увірували.

подумай про осінь в усій множині подоб.
про все, що було в ній великого і нікчемного.
коли розчахнеться небо і почнеться потоп,
саме пам'ять буде твоїм ковчегом.

саме вона проведе крізь рифи, не дозволить сісти на мілину.
називай її як завгодно - лисицею, відьмою.
вона береже твій час, котрий іще не минув,
аби стати історією новітньою.

тож не варто її цуратися, чи боятись її.
пам'ять - вона як дзеркало, тому зазирни у неї.
коли підходиш до краю - усвідомлюєш, що нема ніяких країв.
є довгий тунель. і світло в кінці тунелю.

Докладніше

ВИРІЙ

Її останні подихи призначалися не йому.

Того вечора її оточували найрідніші, найближчі.
Проте, намагаючись розгледіти щось крізь пітьму,
Вона бачила тільки його обличчя.

Вона чула, як він її тихенько зове,
Звідкілясь здаля, з якогось залюдненого вокзалу.
На цей поклик у ній озивалося все живе,
Але того було замало.

Тож вона ступила у човен і відштовхнулась веслом
Від єдиного берега, що міг її втримати.
А діставшись до обрію, де небеса підпирає слон,
Стала незрячою і незримою.

Стала такою легкою – найлегшою із пір'їн,
Сповненою скорботи, хоча і не пам'яті.
Тому про все, що було між ними, згадує тільки він,
Особливо, коли напивається і нервово палить.

Коли довгі безмісячні ночі віщують прихід зими
І стає так холодно в порожній квартирі.
Він замислюється, як добре їм жилося людьми,
Доки її не покликав вирій.

І звичайно ж, ця історія не про їхній кінець,
Не про теплі обійми, не про запахи літа.
Просто він її ще відспівує. Ще хворіє нею. Але не
спроможний вирушити за нею слідом.
.

*Цей текст є парою до: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=430467483803924&set=a.276940332489974.1073741836.100005220279234&type=1&theater

Докладніше
Підпишиться на цей RSS фід

Оце ходив у супермаркет попав в облаву, всіх забирали в нацгвардію старих, молодих, жінок, дітей... одного мене пожаліли... потомушо кіт

Мурзік Васильович Мурзік Васильовичrepka.club

Єщо раз - соглашаюсь заранєє со всем, шо вирішиться. Но єслі в углу буде мерцать лом, я буду ощущать, шо живу не напрасно

Свирид Опанасович Свирид Опанасовичrepka.club


Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info