ШАБАШ ДІГІТАЛЬНОСТІ

Автор Євгенія Чуприна

Рецензія на книгу Олега Шинкаренка «Кагарлик» (Видавництво Сергія Пантюка, 2014)

 

Й говорыть не вмиєш

По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,—

Говоритьумію.

Та не хочу».

Тарас Шевченко

Не вельми просунуті читачі, зустрівши якийсь цікавий текст, одразу питають, що курив автор. Либонь жартують. Не такі ж вони наївні, щоб дійсно сподіватись на відповідь: «Курив я ексклюзивний дорогий продукт, ось можу пригостити, ти після нього ще не те напишеш».

Отже, прочитавши «Кагарлик», ці пани, звісно, одразу вирішать, що якраз настав час, коли можна з повним правом і особливим ентузіазмом виявити своє демократичне почуття гумору. Мені й самій нишком цікаво, що курить Шинкаренко. Бо це справді дуже дивна проза. Очевидно автор намагався написати щось схоже на ошметки п'ятимірного роману, де всі події відбуваються у кількох паралельних варіантах, а тому звісно, про сюжет не йдеться, характерів нема, тропи аскетичні, і ще й, дякуючи Богові, нема жодної сексуальної сцени. Це майже характерницьке сприйняття світу, коли людина збагнула, як працює калейдоскоп навколишнього, напевне може це знання використовувати, встановити над подіями контроль, досягти всесвітнього панування і тотальної статевої привабливості, але не хоче. Взагалі нічого не хоче.

Таку прозу може написати професійний журналіст, що чудово вміє враховувати формат того чи іншого ЗМІ, хутко вловлює потреби цільової аудиторії, робить це артистично, професійно і отримує від того задоволення, але чим краще в нього це все виходить, тим більше спокуса написати щось своє, люто-естетське, абсолютно, як то кажуть, відфонарне, і щоби туди увійшло все те, що він довго плекав й відбраковував, бо знав, що ніхто не сприйме.

Мені здається, драма Олега Шинкаренка як автора художньої прози полягає не так у тому, що він занадто розумний і не дуже поважає читача, як у його дігітальному сприйнятті реальності.  Ви не зустрінете у нього  гарних, проникливих картин природи, драматичних звуків, спокусливих пахощів. Він не пробудить в читачеві згадку про дотики холодних простирадл чи котячих лапок. В світі його творів майже нема емоцій – якісь відлуння. У кращому випадку розповідь про те, що відчув і подумав герой, коли йому, між іншим, на голову прилетіла бомба і далі він продовжив розповідь вже будучи «морфоном» (що це за пристрій, ясно з його назви).  Якщо читач хворий на аутизм, він буде у захваті! (психіатрична шутка) Але слід пам’ятати, що люди сприймають витвори мистецтва через почуття, звертають увагу на те, що має для них емоційне значення, і завалювати їх відстороненою логічною інформацією – то не є художність.  Читання такого тексту – як спілкування з людиною, яка має у голові вашу цифрову копію і зараз, позичивши очі в Сірка, автоматично завантажує оновлену версію. Тобто це не для всіх сприйнятно.  Звісно, якщо треба буде видати щось на кшталт «бемкання вежового годинника, запустілі артерії вулиць зі слинявою сльотою, покритих поніччю, шарудіння змоклих газет і яскраво розтягнуті смуги світла», то Шинкаренко це відтворить, але дещо металично, як папуга. От, наприклад, як висловлюється один з його персонажів:

«…ведь перхоть звезд, среди которых я обретаюсь маловразумительной чешуйкой, ежевечерне вытрясаема на небосвод в прихотливом беспорядке, и кажущаяся их неподвижность вовсе не придает отваги малоопытному наблюдателю. О вакуум, именно в сравнении с тобою все это шевеление напоминает отвратительно-бесцельную возню микробов!»

 Шинкаренко чудовий стиліст, психологія персонажів передається виключно через їх мовні ознаки, і це круто, хоча, як на мене, Олег даремно показав своє майстерне володіння російською мовою – українською він теж пише добре, та вона в нього не така барвиста. Не знаю, чому, можливо, якраз тому, що чужа мова дозволяє йому створити образ «не я», і це знімає внутрішні обмеження. Розкутості Олегові бракує, і таке враження, що йому простіше писати від імені протагоністів. Особливо шедевральний вийшов Михайло Калашніков, закачаний у морфон православний фундаменталіст. Взагалі як тільки хтось з його персонажів починає робити щось безглузде, таке, чого автор сам робити би не став, як тільки починає штовхати абсурдні ідеї, у тексті одразу з’являється життя та динаміка. Якщо Шинкаренко збирається все ж таки стати генієм людства, то йому варто пройти курс масажу і записатись у школу сальси.

Також  у книзі є оповідання. Якщо хтось одразу не подолав роман, раджу знайти та прочитати їх, а потім, звикнувши до авторської манери, зробити нову спробу задля оригінальних думок та чудових афоризмів, що ними блищить проза Шинкаренка. Трапляються і непогані вірші.  

Роман «Кагарлик» - це антиутопія. Звиняйте, якщо щось не вірно зрозуміла, але схоже, що там йдеться про російсько-українську війну, яка триває так довго, що обидва війська вже давно повбиті, Київ стоїть порожній, а по селах зроблені паркани з силових полів та рясніють діри в інші виміри. Час усюди свій, він йде з різною швидкістю. Крізь усе це герой пробивається в Кагарлик, що пропонується як метафора потойбічного життя. Він шукає Олену, свою жінку, але поводиться при цьому так аутично, що виникає враження, ніби він її вигадав. Тому він впізнає її в усіх жінках, які йому трапляються, бо ж вони майже однакові. Політичний контекст затьмарює особисту лінію, може здатись, що вона взагалі тут лише для годиться, але як знати, може статись, що таким чином письменник ховає свої емоції, бо людина, наділена таким тонким відчуттям мови, яка так вміє слухати, має бути дуже вразливою. А вразливість – це слабкість. Слабким бути страшно. Тому я ставлюсь до любовного аспекту роману як до містерії, куди не пускають нікого – хоч обраних, хоч не обраних. Лише натяки.

Коли я читала «Кагарлик», то постійно згадувала роман «Волки и медведи», за який петербурзька письменниця Фігль-Мігль у минулому році отримала «Нацбест». Теж майстерно написана антиутопія на подібну тему - про життя в Московії після того, як вона розпалась за окремі землі. Але в цьому романі є сюжет. Гострі обставини. Головний герой – містичний кіллер. Він отримує замовлення, але на нього теж полюють. Де інде можна зустріти злі шаржі на типових персонажів петербурзької літературної тусовки. Якби все це Шинкаренко не погидував вставити у «Кагарлик», то його роман не став би від того менш читабельним. Але занадто ясно, що Олег не збирався досягти читабельності. Бо він міг би написати хорор, чи детектив, чи хоч би мелодраму, а маємо щось зовсім протилежне. Було би банальним після того казати, що як роман вийде не читабельний, то його ніхто й не читатиме. Звісно – відповість автор – я й не бажаю, щоб мене читали. Аудиторія до мене не доросла.

А мій внутрішній голос противно додасть: «Чия би корова мукала, а твоя би не хрюкала»

А я відповім: «Ну тоді я взагалі нічого більше не писатиму»

І не писатиму.

.
Редаговано в Четвер, 07 квітня 2016 22:20



Вхід або Реєстрація

Вхід з Мордокниги

Забули свій пароль? / Забули свій логін?

 
slogin.info